Чорне море
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Чорне море, море між Європою і Західною Азією; сполучене протоками Босфор та Дарданели із Середземним морем; 422 тис. км² глибина до 2211 м; солоність 1,8%; нижче глибини 150 м органічне життя відсутнє (сірководень); рибальство (ставрида, осетрові, креветки);
Зміст |
[ред.] впадають ріки
Дунай, Дністер, Дніпро, Південний Буг;
[ред.] порти
Одеса, Миколаїв, Севастополь (Україна), Новоросійськ (Росія), Батумі (Грузія), Трабзон (Туреччина), Варна (Болгарія), Констанца (Румунія)
[ред.] Енциклопедія Українознавства
Чорне море. Положення. Ч. м. — внутр. континентальне м. Атлантійського океану (пов'язане з ним через чорноморські протоки, Егейське та Середземне м.), положене між масивом Сх. Европи на півн., Малою Азією на півд., Кавказом на сх. і Балканським піво. на зах. Береги Ч. м. (і Озівського) є природними межами укр. земель на півд. Тепер Ч. м. омиває береги Укр. ССР, РСФСР, Грузинської ССР, Туреччини, Болгарії і Румунії.
Ч. м. є природною границею України з півд., одночасно воно пов'язує її зі світом. Цим шляхом від поч. її історії проходили з півд. екон., політ. і культ. впливи; завдяки рікам, що течуть до Ч. м. (Дунай, Дністер, Бог і насамперед Дніпро, а на сх. межах України Дін), вони могли легко сягати в глибину укр. земель. Дніпро і Варязький шлях були гол. артеріями Київ. держави, що сполучали Ч. і Балтицьке м.; над Дніпром і його притоками лежить більшість стародавніх м. Київ. держави.
На півн. побережжі Ч. м. перехрещувалися впродовж віків три напрями експансії. Народи, що жили на Україні (в 9 в. Київ. держава), хотіли дійти до Ч. м.; середземноморські народи (греки, візантійці, італійці) хотіли опанувати найбільше на півн. висунену частину Ч. м. Але на Півн. Причорномор'я (у степ. смугу) споконвіку приходили орди кочовиків з Азії і намагалися відсунути від Ч. м. народи, які жили на Причорномор'ї, і знищили колонії середземноморських народів. Так виникали конфлікти за володіння півн. берегами Ч. (також Озівського) м., які тривали століттями. Це й було причиною, що укр. народ здобув Ч. м. як свою тривалу межу пізно: остаточно тільки в кін. 18 в.
Сучасну (етнічну) межу укр. народу над Ч. м. можна поділити на 4 відтинки: від гирла Дунаю до Криму, Крим (аж до Керчинської протоки, що в'яже Ч. з Озівським м.), Кубанський до Джубґи — в межах РСФСР і від Джубґи до Ґаґр, куди доходить мішана рос.-укр. етнічна територія (мабуть, уже зрусифікована). Ч. м. мало в минулому різні назви. Стародавні греки називали його деякий час „Pontos Axeinos" — Негостинне м. (завдяки бурхливости й браку островів), але після успішної колонізації берегів Ч. м. — морем гостинним „Pontos Euxeinos". Араб. подорожники і письм. називали Ч. м. Руським м., Київ. літопис — Понтійським (або Понетським) м. З часом прищепилася у різних народів сучасна назва Чорне море (по турецьки Караденіс), може, через чорний колір води на значній глибині, може, також завдяки його бурхливості).
Площа Ч. м. Воно має приблизно овальну форму, рівнобіжникова вісь якої простягається на 1 150 км, полуденникова (північ — південь) 580 км (найкоротша 265 км). Водна поверхня Ч. м. має 420 300 км2, сер. глибина — 1 300 м, найбільша — 2211 м, об'єм — 547000 км3.
Геол. історія. Ч. м. вважають за басейн, що залишився по кол. середньоевр. морю Тетіді (Тетіс), яке існувало від кін. палеозойської ери до сер. третинного періоду. У висліді альпійських горотвірних рухів, що відбувалися в треторяді, море Тетіди поділилося на низку басейнів. Одним з них був Понтус, що простягався від Молдавії на зах. до Аральського м. на сх. У кін. третинного періоду він відокремився від Каспійського м. і скоротився до обсягу теперішнього Ч. м.
Впродовж льодовикової доби плейстоценської епохи рівень Ч. м. піднявся і мав кілька разів зв'язок з Середземним і Каспійським м. Однак, за польодовикового часу площа Ч. м. скоротилася, воно опріснилося й обнизилося нижче рівня океану. 6 — 8 тис. pp. тому утворилася Боспорська протока. Солоні води Середземного м. влилися до Ч. м. й виповнили його басейн. Вони знищили прісноводну фавну Ч. м., і на її місці виникла солоноводна фавна Середземного м. У висліді підвищення морського рівня вода затопила нижчі частини річкових долин й утворила лимани.
Морфологія. Дно Ч. м. складається з трьох неправильних співосередніх смуг: континентальної мілини (шельфу), континентального узбіччя і дна морського басейну.
Континентальна мілина — це зовн. прибережна смуга до менше ніж 200 м глибини, лагідно похилена вбік м. і прикрита третинними відкладами. Вона охоплює приблизно одну чверть морського дна, і найширша на півн. зах. і при Керчинській затоці. Континентальне узбіччя — це посередня смуга між континентальною мілиною і дном басейну. Воно прикметне стрімким нахилом, який коливається перев. в межах від 5 до 8°. На глибині приблизно 2000 м нахил континентального узбіччя раптово зменшується і переходить у дно морського басейну. Поверхня узбіччя звич. дуже нерівна; вона вкрита верствою глини, чорною зверху і ясно-сірою всередині. Колір походить від сірчану заліза, відкладеного у формі дуже дрібних зерен або тоненьких шпильок.
Дно морського басейну охоплює бл. третини морської площі. Це пласка й одноманітна рівнина, що непомітно обнижується до своєї найнижчої точки 2211 м Іглибини. Дно збудоване з передкембрійських порід, перекладених верствами базальтів і ґранітів, покритих тонкою верствою дуже дрібного мулу.
Чорне м. має ледве кілька дрібних островців: Довгий, Березань проти лиману Дніпра і Змієвий (Зміїний) проти дельти Дунаю.
Узбережжя Ч. м. вирівняне. Єдиний виняток — це Крим, піво., що висувається далеко на півд., ділячи м. на зах. і сх. частини. Півн.-зах. берег Криму і півд. берег континенту замикають єдину велику Каркинітську затоку. Ін. затоки: Каламітська на півд.-зах. і Теодосійська на півд.-сх. березі Криму.
Півн.-зах. узбережжя Ч. м. низьке й перетяте ріками, найбільші з яких Дунай, Дністер, Бог і Дніпро. Дельта Дунаю низька і болотиста. На півн. від неї аж до гирла Дніпра простягається стрімкий кліфовий берег Причорноморської низовини, порізаний балками і лиманами. Більші лимани (Дністра, Бога, Дніпра) сполучені з морем гирлами; менші, що тратять воду в наслідок сильного випарування, кінчаються в замкнених солоних водоймищах. На сх. від лиману Дніпра кліф поступово сплощується у лагідно похилі піскові пляжі; на цьому відтинку узбережжя лежать найбільші коси на Ч. м. (Джарилгач, Тендер й ін.), що замикають більші чи менші затоки. Півн.-зах. узбережжя Криму низьке й багате на озера й лаґуни. Півд.-зах. — пролягає прямовисне до гірських хребтів, воно частково затоплене і творить мальовничий ріясовий берег. Півд.-сх. берег пролягає рівнобіжно з горами, які круто спадають до моря; між горами і морем простягається вузька береговина, дещо розширена при гирлах гірських річок. Сх. узбережжя Ч. м. починається на півн. низьким і пласким берегом Таманського піво.; далі на півд. воно гористе.
Клімат Ч. м. у зв'язку з середньоконтинентальним його положенням перев. континентальний. Лише півд. узбережжя Криму і півд.-зах. Кавказу захищені горами від холодних вітрів з півн. і під впливом лагідних вітрів з Ч. м. мають м'який середземноморський клімат. Великий вплив на клімат Ч. м. має Атлантійський океан. Взимку над ним панують перев. півн.-сх. вітри, що знижують температуру і спричиняють часті бурі; на півн.-сх. узбережжі, в околицях Новоросійська, дмуть холодні й бурхливі гірські вітри, т. зв. бора. Півн. частина Ч. м. має пересічну температуру січня бл. — 3°Ц. (вона винятково може обнижуватися і до — 30°). Прибережні води Ч. м. замерзають на місяць і довше, плиткі затоки, гирла рік і лимани — від 2 до 3 місяців. Півд. узбережжя Криму і півд.-зах. Кавказу, закриті горами від півн. вітрів, зберігають свої температури зимою понад 0° Ц. (до 6 — 8°). Пересічна температура липня становить на півн. 22 — 23° Ц., на півдні до 24°. Найменша сума річних опадів припадає на півн.-зах. побережжя — 300 мм, найбільша на узбіччях Кавказу — до 1 500 мм.
Морська вода. Пересічний об'єм води Ч. м. становить 547 000 км3. На нього впливають такі складові елементи: опади — 230 000 км3, стік з континентальних вод — 310 000 км3, приплив з Озівського м. — 25 000 км3, витрата через випаровування з поверхні — 357 000 км3, витік через Босфор — 208000 км3.
З уваги на відносно молодий геол. вік Ч. м. і завдяки великому допливові прісних вод, що їх приносять ріки, як також опріснених вод з Озівського м., солоність води Ч. м. є майже на 50% нижча від океану. Вона найнижча (13‰) на півн. зах. і збільшується до 17 — 18‰ в ін. частинах моря; солоність змінюється також з глибиною моря; вона найменша у верхній верстві і зростає до приблизно 22‰ на глибині 730 м; глибше залишається майже така сама до дна.
Температура ділить води Ч. м. на дві нерівні верстви: верхню — до глибини приблизно 60 — 80 м і нижчу — від 80 м до дна, яка зберігає майже незмінну температуру — бл. 9° Ц. Взимку температура води верхньої верстви зростає від поверхні до глибини 500 м, влітку вона обнижується. Вертикальні зміни температури нерівномірні. На поверхні вона найнижча в лютому: від — 0,5° Ц. на півн. (тут прибережні води покриваються кригою, що сягає 10 — 20 км від берега, а навіть більше), до 5 — 8° Ц. на півдні. Найвищу температуру має вода в серпні: від .20° на півн. до 25° Ц. і вище на півдні. Вода в Озівському м. нагрівається до 26 — 27° Ц., у лиманах навіть до 30° Ц.
Густина морської води залежить від її солоности і температури. Вона найменша при гирлах рік і б. Керчинської затоки (пересічно 1 010 — 1 014 гр./л. і зростає в бік відкритого моря і вниз (на глибині бл. 80 м — 1 020 гр./л.), далі залишається майже така сама до дна.
З різних газів морської води найважливіший е кисень, який підтримує органічне життя. Його кількість у верхній верстві води сягає 4 — 7 см3/л. води; зі зростанням глибини швидко зменшується до 0,5 см3, на глибині бл. 200 м. Така кількість не вистачає для підтримки органічного життя; воно заникає, за винятком кількох бактерій (мікроспора естуарії). Другу перешкоду для розвитку організмів нижче 200 м глибини становить висока кількість сірководню (H2S), яка зростає до 6 — 7 см3 на літр води на глибині 2 000 м.
Прозорість води Ч. м. доходить пересічно 16 — 22 м глибини. Вона є низька в прибережних районах (2 — 3 м) і висока в центр, частинах моря (20 — 27 м).
Рухи морської води. Поверхня води Ч. м. перев. спокійна. Хвилі виникають за вітряної погоди, особливо взимку. Під час бур вони можуть зростати до висоти 15 м і більше та загрожувати малим суднам. Припливи і відпливи майже непомітні, бо сягають ледве 10 см висоти.
На Ч. м. є два роди морських течій: поверхневі, спричинені циклонним типом вітрів, і подвійні течії в Боспорській та Керчинській протоках, спричинені обміном вод різної густоти між двома суміжними морськими басейнами. Поверхневі течії творять два замкнені кільця. Ширина зах. кільця проти дельти Дунаю сягає бл. 100 км; воно звужується на південь; швидкість бл. 0,5 км на год. Ширина сх. кільця замкнена в межах 50 — 100 км, швидкість течії до 1 км на год.
Подвійна течія в Боспорській протоці — це обмін вод між Ч. і Мармуровим м. Менше солона й легша вода Ч. м. пливе як верхня течія до Мармурового м. зі швидкістю 1 — 2 м на секунду. Взамін, солоніша і густіша вода Мармурового мтече нижньою течією на глибині 50 — 120 м до Ч. м. зі швидкістю 4 — 6 м/сек. Друга подвійна течія — це течія між Ч. м. і Озівським: солоніша вода Ч. м. переливається нижньою течією до Озівського м., а опріснена — верхньою течією з Озівського до Ч. м.
Крім горизонтальних течій існують вертикальні рухи, але вони обмежені верхньою верствою води — приблизно 80 м.
Рослинний і тваринний світ. Найособливішою характеристикою Ч. м. є відсутність органічного життя у водах на глибині нижче 150 — 200 м, за винятком кількох анаеробних бактерій. Життя зосереджене гол. в мілких водах континентального шельфу і в річкових гирлах півн.-зах. частини м.
Рослинний світ представлений фітопланктоном, що складається приблизно з 350 видів одноклітинних організмів, 280 видів донних макрофітів, кількох видів трав і морських зел. Пром. значення має морське зело філофора рубенс, що покриває понад 15 000 км- морського дна і нагромаджується до понад 5 млн т. На мулистих і піскових відкладах спокійних заток росте морська трава зостера, багата на рибу.
Тваринний світ Ч. м. бідний на види порівняно з середземноморською фавною (2 — 6 тис. видів). Він нараховує бл. 350 видів найпростіших тварин, 650 видів ракових, понад 200 видів м'якунів, бл. 160 видів риб і 4 ссавців: тюлень і три види дельфінів. Ссавці і риби мають пром. значення. Рибальство дає великі улови осетрових, скумбрії, сарделі, оселедців, шпротів, хамси й ін.
Історія. Зв'язки Півн. Причорномор'я з Півднем відомі з праіст. часів, ще з доби егейської культури. Вже в 2 тисячолітті тут оперували грецькі пірати й купці, які згодом створили на півн. берегах Ч. м. купецькі факторії, що перетворилися у 6 — 5 вв. до Хр. на містадержави. Важливіші: Тіра, Ольвія, Керкінітіда (Евпаторія), Херсонес, Фанаґорія, Танаїс та ін. Півн. Причорномор'я тоді заселювали скити, що їх згодом замінили сармати. Підставою нар. господарства грец. м. на Причорномор'ї була торгівля с.-г. продуктами, гол. пшеницею, яку експортовано до Греції, а імпортовано вино, олію і предмети розкоші для скитської верхівки (вироби мист. промислу, тканини тощо). Впливи високорозвиненої грец. культури сягали за посередництвом грец. м. у- глибину сх.-евр. материка. З грец. м. і міських поселень обабіч Керчинської протоки в 6 — 5 вв. постало Боспорське царство з столицею в Пантікапеї. У 2 — 1 в. до Хр. воно стало частиною Понтійського царства, а з 1 в. Рим. імперії. На той час припадає другий період екон. і культ. розвитку Півн. Причорномор'я.
Наскок ґотів у 3 в., які увійшли в Причорномор'я й знищили більшість грец. м., а з 4 в. велике переселення тюрко-монгольських народів з Азії в причорноморські степи і далі на зах. та занепад Рим. Імперії спричинили упадок майже всіх грец. м.; найбільших втрат завдав їм наскок гунів у сер. 4 в.; за ними перейшли Півн. Причорномор'я болгари, авари й угорці. Щойно в 9 в. Візантія (Сх. Рим. Імперія) заволоділа уцілілими в Криму кол. грец. м. (найбільше — Херсонес).
За ранньої доби укр. історії зах. Причорномор'я заселювали предки сх. слов'ян — анти, а пізніше літописні племена уличі і тиверці. Перші київ. кн. Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав і Володимир здобули і поширили доступ до Ч. м., навіть виявили морську експансію: морські походи на Царгород (860), а далі походи Олега (911) й Ігоря (945) на Візантію, які закінчилися вигідним для Руси торг, договорами. Для закріплення доступу до м. збудовано на Ч. м. ряд городів: Олешшя над гирлом Дніпра, Пересічень — правдоподібно над нижньою течією рік Дністра і Прута, Руський порт у гирлі Дону; в кін. 9 в. Тмуторокань у гирлі р. Кубань, що стала центром Тмутороканського князівства. Намагання кн. Святослава створити другий руський причілок у гирлі Дунаю в боротьбі з Болгарією і Візантією не мали успіху. Кн. Володимир намагався здобути від Візантії півд. Крим, завоював Херсонес (Корсунь), який однак не залишився в його володінні; та Київ. держава здобула для себе природну морську границю (вперше природний кордон укр. народу), забезпечила русько-візант. торгівлю і відкрила на Русь шлях впливам візант. культури.
Зв'язок Київ. держави з Ч. м. послабили орди кочовиків, які напливали зі сходу на причорноморські степи: з поч. 10 в. печеніги, потім на недовгий час торки і з сер. 11 в. половці. Лише з трудом продовжував Київ сполучення Дніпром з Ч. м. Вже з сер. 13 в. була втрачена Тмуторокань, що нею заволоділа Візантія. Краще сполучення з морем мало Гал. князівство, згодом Гал.-Волинська держава, які мали пристані Білгород і Малий Галич (Ґалац).
Тат.-монгольська навала 1240 — 41 відірвала Україну від Ч. м., хоч сліди укр. поселення залишилися. Тоді ж на берегах Ч. м. постали італ. (ґенуезькі й венеційські) колонії: Кафа — Теодосія і Судак у Криму, Тана в гирлі Дону, Білгород — Монкастро в гирлі Дністра, через які проникали на укр. землі не тільки зах.-евр. товари, але й культ. впливи. Італ. міста визнавали зверхність нового володаря Криму і Причорномор'я — тат. Золотої Орди.
У кін. 14 в., користаючи з ослаблення Золотої Орди, лит. кн. Витовт відібрав у татар частину Півд. України і поширив свої володіння над Ч. м., що й уможливило відновити укр. колонізаційні заходи, зокрема б. новозаснованих укріплень і митних городів над дол. течіями Дніпра (замок св. Івана), Дністра, Бога, порт у Хаджибеї та ін. Ці тимчасові здобутки були втрачені, коли після розпаду Золотої Орди до влади прийшли більше аґресивні орди (сер. 15 в.): Велика Орда і зокрема Крим. ханат; останній опанував Крим та більшість Півн. Причорномор'я і 1478 визнав зверхність нової потуги — Туреччини. 1453 Туреччина захопила Царгород і з кін. 15 в. утвердилася на всьому Ч. м., що стало відтоді майже на 300 pp. внутр. тур. м. Туреччина опанувала й італ. колонії, а Молдавія стала її васалем. Туреччина заснувала над Ч. м. фортеці Аккерман (Білгород) та Очаків; над нижнім Дніпром постали тат. укріплення. Разом з цим Ч. м. перестало бути для України вікном у світ. У висліді тат. наскоків частина лісостеп. України була спустошена, і постійно заселена українцями територія відсунулася так далеко від Ч. (й Озівського) м., як ніколи перед тим. Виявом самооборони укр. населення було козацтво, зокрема Запорізька Січ (з сер. 16 в.), яка не тільки спинила наскоки татар, але й сама перейшла до нападів (зокрема 1589 — 1621) на своїх чайках на прибережні тат. і тур. міста: Евпаторію, Синоп, Трапезунд, на фортеці при гирлі Дунаю (Білгород, Кілію, Ізмаїл), досягаючи навіть передмість Стамбулу.
Значні політ, зміни в басейні Ч. м. зайшли в кін. 17 в., коли Москва, користаючи з ослаблення Туреччини, в ряді воєн з нею змогла здійснити свої плани: здобути доступ до теплих (Ч. й Озівського) м. і захопити тур. володіння на півн. Причорномор'ї. Спершу Моск. царство здобуло тур.-тат. фортеці на дол. Дону (1695), потім фортецю Озів. У ряді воєн з Туреччиною (1735 — 39, 1768 — 74, 1787 — 91) Росія витиснула її з півн. Причорномор'я (зокрема на підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) і 1783 заволоділа всім Крим. ханатом. 1812 до Рос. Імперії приєднано і Причорномор'я між Дністром і Дунаєм (Бесарабія). Ліквідація Крим. ханату дозволила на його швидку колонізацію українцями (почасти росіянами, менше болгарами, німцями, греками). Т. ч. укр. етногр. територія значно збільшилася (нові землі: Півд. Україна, Кубань), і вона по віках перерви вже назавжди здобула природний морський кордон та зв'язок зі світом.
У 19 в. важливою подією в історії Ч. м. була Крим. війна (1853 — 56).
Відроджена укр. держава 1917 охопила чорноморське узбережжя від гирла Дністра до Криму й Озівського м. по Маріюпіль. Військо УНР зайняло Крим у квітні 1918, але мусіло його покинути на вимогу німців. Це й спричинило втрату Україною Чорноморського флоту у Севастополі, яка вже там підняла укр. прапори. За гетьмана П. Скоропадського Крим визнав укр. зверхність, закріпленню якої перешкодили дальші події.
З кін. 1918 до кін. 1920 півн. побережжя Ч. м. було територією боротьби між Армією УНР (1918 — 19), большевиками, франц. десантом, військом Денікіна, а згодом Вранґеля, а також укр. повстанцями. З кін. 1920 все побережжя опинилося в руках большевиків: воно увійшло до складу УССР, Крим і Кавказький берег до складу РСФСР; побережжя між Дунаєм і Дністром (Бесарабія) окупувала Румунія до літа 1940, коли воно було приєднане до УССР.
За нім.-сов. війни 1941 — 45, нім. військо окупувало Крим від 1941 — 42 до другої пол. 1943 — поч. 1944. 1954 Крим приєднано до УССР.
Довгий час не був вирішений м і ж народно-правний статус чорноморських проток Босфору і Дарданеллів та розташованого~між ними Мармурового м., які були у володінні Туреччини. На підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) Рос. Імперія дістала від Туреччини право вільного проходу через протоки для торг. фльоти. Від 1821 це право одержали й ін. держави. Право плавби військ. кораблів мали тільки Туреччина і Росія. Після Крим. війни, на підставі Паризького мирного договору, Росія не мала права тримати свою військ. фльоту на Ч. м., яке було проголошене невтральним. Згодом по Ч. м. почали плавати воєнні кораблі причорноморських держав, а з деякими обмеженнями й ін. Сучасний статус проток з невеликими пізнішими змінами регулюють постанови конференції в Монтре 1936; вони передбачають свободу судноплавства по Ч. м. з деякими обмеженнями і для військ. фльоти.
Транспорт на півн. Ч. м. розвинувся в кін. 18 в. по захопленні Причорномор'я Рос. Імперією, одночасно з колонізацією краю та спорудженням портів у Херсоні (1778), Севастополі (1784), Миколаєві (1788), Ізмаїлі (1790) й Одесі (1794). 1828 почалося на Ч. м. судноплавство (Одеса — Евпаторія), 1838 було засноване Чорноморське пароплавне т-во, а 1856 — Рос. т-во мореплавства. На розвиток морського транспорту мала вплив у 1860-их pp. будова залізниць, які пов'язували чорноморські порти зі Сх. Езропою і Суезьким каналом (1867), що уможливило плавбу по Індійському океані. Чорноморська (й Озівська) фльота під рос. прапором 1913 складалася з 416 кораблів, 807 вітрильників і 82 моторових суден, разом 473 000 брутто т (42% тоннажу Рос. Імперії). Укр. порти були обслуговувані перев. закордонними кораблями, зокрема грец.; 87% вантажообігу припадало на експорт і ледве 13% на імпорт, гол. до Одеси. В експорті чорноморського басейну на першому місці стояло зерно (45% тоннажу), далі вугілля (20%), руди (8%), метали (2,6%), цукор (2%), будів. матеріали тощо.
Воєнні події 1917 — 21 спричинили майже повний занепад чорноморського флоту (1922 ледве 5% довоєнного стану — всього 66 кораблів). 1925 вантажообіг становив 2,1 млн т (19% довоєнного). Керівництво чорноморсько-озівського пароплавства у 1922 було підпорядковане Центр. управлінню морського флоту в Москві; пізніше перейменоване на Радянську торг. фльоту, в 1930 — на Укр. чорноморське пароплавство, а по війні цілковито реорганізоване й підпорядковане Мін-ву морського флоту СССР (1954). За п'ятирічок чорноморську фльоту частково відбудовано й модернізовано; 1938 вона нараховувала 167 суден заг. тоннажем 469 000 т і 200 суден місц. значення. Обіг зріс з 5,8 млн т 1938 до 10,3 млн т 1940; пасажирський рух до 2 млн осіб. Ще більше, ніж до революції, експорт переважав над імпортом; обіг із закордоном сягав 1/3 усіх обігів (1914 — половина). Змінилися роди вантажів; на перше місце висунулося кам'яніє вугілля, далі — нафта, збіжжя, руди, метали, дерево, сіль, будів. матеріали та ін.
За другої світової війни загинула половина чорноморського флоту, зазнали знищення порти (особливо в Одесі й Севастополі). Довоєнного стану досягнуто бл. 1950, і відтоді потужність фльоти і пасажирський рух постійно, зростають: 1960 — 19 млн т, 1965 — 29, 1970, — 38,2, 1978 — 50,3 млн т (1/3 СССР, 2% світової). Фльота повністю модернізована; судна модерних типів збудовано на укр. корабельнях (Миколаїв, Одеса, Херсон, Керч; див. Суднобудівництво), а також за кордоном. Модернізовано порти, побудовано великий порт Іллічевське б. Одеси, розбудовано транспортний зв'язок із закордоном. Довіз вантажів і пасажирів здійснює Чорноморське пароплавство з осідком в Одесі. Про розвиток транспорту свідчать такі дані: 1960 — 16,6 млрд тонно-миль, 1972 — 95,0 і 1978 — 100,5. Як і до війни, в транспорті Ч. м. беруть жваву участь грец., англ., франц., італ. та ін. кораблі. Важливе значення має водне сполучення Дніпро — Ч. м. — Дунай. У малому каботажі спеціальне значення має привіз до Одеси вугілля із Жданова і нафти та манґану з портів Кавказу (Поті, Туапсе, Батум). У пасажирському русі найбільше значення має Одеса, сполучена пароплавством з усіма важливішими портами Середземного м.: Марселем, Венецією, Бейрутом та ін., а Дунаєм — з Будапештом, Беоґрадом і Віднем.
Найбільшим портом (з поч. 19 в.) є Одеса; у 1973 її вантажообіг становив бл. 20 млн т, у тому ч. пол. припадала на імпорт і експорт; з різних вантажів — найбільше на нафту і нафтопродукти, далі на руди, вугілля, метали, хім. речовини. За 25 км від Одеси лежить другий по Одесі порт Іллічевське, заснований 1950 як ффіліал одеського, від 1963 — самостійний. Через ці два порти йде різнорідна сировина і пром. продукція (на них припадає 1/6 перевозу вантажів всього Ч. м. — лише до сов. портів). Третім портом є Херсон при гирлі Дніпра, розподільний центр дніпровських, морських і зал. вантажів; він є також важливим пасажирським портом. З порту в Миколаєві вивозять манґанові й залізні руди, вугілля; тут і в Севастополі розташовані бази воєнного флоту (ін. більші порти в Криму: Керч, Теодосія та Евпаторія). При гирлі Дунаю положені порти Ізмаїл і Рені. На півн. Прикавказзі, за межами УССР, найважливішим портом є Новоросійськ (перев. перевантаження нафти і цементу). Будівництво на Дністрі (б. Сокирян) довгого водоймища і потужної гідроелектростанції уможливить судноплавне сполучення Ч. м. з Передкарпаттям.
Транспорт нафти та її продуктів, злив у. море брудних пром. і побутових стоків є причиною занечищення Ч. м., на що тепер звернено увагу. У зв'язку з цим і для відтяження праці портів будуються два нові: в Григор'ївському лимані (30 км на зах. від Одеси) для переробки хім. речовин і газів та в Лазурному (кол. Новоолексіївка) Скадовського району.
Природні ресурси Ч. м. і Причорномор'я. Чорноморський басейн багатий на біологічні ресурси; найбільше значення має вилов риби (бл. 1 млн т щороку), гол. хамса, білуга, шпроти, осетер, севрюга, тюлька, скумбрія, кефаля, лосось, бички, оселедці, сардинки та ін. (див. Рибне господарство). Пром. значення мають деякі водорості, з яких одержують агар-агар, йод тощо, і молюски мідії (корм для хатніх тварин). На базі цих ресурсів розвинулася харч. і легка промисловість, особливо рибоконсервна (Одеса, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл, Керч та ін.).
Вода лиманів та мілководних заток мас значну кількість солей натрію, калію, магнію; на їх базі працює Сакський хім. зав. у Криму. В соляних лиманах (напр., Куяльницький, Хаджибейський) є поклади лікувальних грязей.
Корисні кліматичні умови, наявність піщаних пляжів, краєвид крим. півд. берега, а також згадані лікувальні грязі є причиною, що чорноморське узбережжя є найважливішим курортним, відпочинковим і туристичним районом України і всього СССР. На побережжі Ч. м. відпочивають щороку 10 — 12 млн осіб. Особливо важливі смуги для курортного господарства: берег Півд. Криму з центром у Ялті, Одеський курортний район, район Евпаторії в Криму і Кавказьке побережжя (докладніше див. Курорти).
Вигідне положення, недалека відстань від джерел вугілля (Донбас), залізної (Кривий Ріг, Керч) і манґанової (Никопіль) руд, зручна достава ін. сировини стали причиною буйного розвитку промисловості і значного скупчення населення на чорноморському побережжі. Найбільшими (у дужках число меш. у тис. на 1986) осередками є Одеса (1 132), Миколаїв (493), Херсон (352), Севастопіль (345), Керч (163), а поза межами УССР — Новоросійськ (175) (1985).
Ч. м. в публіцистиці, науці, і культурі. Зацікавлення чорноморською проблематикою пожвавлюється на Україні в 19 — 20 вв. За рос. революції 1905 у колах півд.-укр. дворянства була популярна думка про утворення автономної Чорноморської респ. з центром в Одесі. За першої світової війни серед українців зростає зацікавлення проблемою проток, що сполучають Ч. і Середземне м. Тоді ж у провідних укр. політ. колах обговорювано плани утворення т. зв. Чорноморської федерації країн, що перебувають «у сфері нашої чорноморської орієнтації, об'єднані Чорним м., як центром комунікації, в різнорідних культ. і політ. взаєминах» (М. Грушевський у кн. «На порозі Нової України», К. 1918).
На геополіт. значення Ч. м. для України звернув увагу С. Рудницький («Укр. справа зі становища політ. географії», 1923). Юрій Липа розвинув «чорноморську доктрину» (1940) і створив з Л. Биковським та ін. Укр. Чорногорський Інститут, який виявив у 1940-их pp. досить жваву видавничу діяльність («Чорноморський Збірник» та ін. вид.).
Іст. проблемам Ч. м. присвячували велику увагу укр. вчені, зокрема історики, археологи й економісти (А. Скальковський, М. Слабченко, О. Дложевський, М. Міллер, А. Коцевалов, М. Тищенко й ін.). Для дослідження цих питань багато зробили також Одеське Т-во Історії і Старожитностей і Таврійська Архівна Комісія, а в 1920-их pp. Одеське Т-во Краєзнавства й Одеське Наукове Т-во при ВУАН.
Над вивченням Ч. м. та його ресурсів працюють тепер різні н.-д. установи: Ін-т біології півд. морів АН УРСР, Морський Гідрофіз. Ін-т АН УРСР (обидва в Севастополі); Азово-Чорноморський Н.-Д. Ін-т морського і рибного господарства та океанографії (Керч), Севастопільський відділ Держ. Океанографічного Ін-ту, Чорноморський ффіліал Всесоюзного Н.-Д. Проектного Ін-ту морського флоту та ін.
Ч. м. присвячено увагу в укр письменстві (Т. Шевченко, О. Олесь, М. Коцюбинський, Ю. Яновський, 3. Тулуб та ін.) і в мистецтві (І. Айвазовськйй, А. Куїнджі, С. Васильківський, О. Грищенко й ін.). Див також Південна Україна, Крим, Туреччина й Україна.
Література: Липа Ю. Чорноморська доктрина. І, II. В. 1940, 1942, III. Майнц — Кастель 1947; Кротов А. Жизнь Черного моря. О. 1949; Водяницкий В. Черное море в свете новейших исследований. Симферопіль 1951; Белинский Н., Истошин Ю. Моря, омывающие берега Сов. Союза. М. 1956; Зенкович В. Берега Черного и Азовского морей. М. 1958; Волобой П. Розвиток транспорту Укр. РСР. К. 1958; Зенкевич А. Биология морей СССР. М. 1963; добровольский А., Залегин В. Моря СССР. М. 1965; Альтман Л. Черное море. Симферопіль 1965; Еремеева Е. Черное море. Симферопіль 1965; Ганусенко І. Боротьба сх. слов'ян за вихід до Чорного моря. К. 1966; Воронков А., Клементьев Ю. Морской торговый флот СССР. М. 1969; Греве В. Ресурси Чорного моря і їх охорона. Вісник AH УРСР. ч. 11. К. 1971; Кузминская Г. Черное море. Краснодар 1977; Степанов В., Андреев В. Черное море. П. 1981.
В. Кубійович, І. Тесля
 |
Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
