Мазепа Ісаак Прохорович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ісаа́к Про́хорович Мазе́па (1884—†1952) — керівник уряду Української Народної Республіки періоду Директорії (серпень 1919 р. — травень 1920 р.).
Народився 16 серпня 1884 р. в с. Костобобер Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії (нині с. Костобобрів Семенівського району Чернігівської області), у родині міщан козацького походження. Його батько зміг забезпечити синові освіту у Новгород-Сіверській повітовій бурсі, потім у духовній семінарії в Чернігові. Цей час виявився важливим для формування у юнака національної свідомості.
Після закінчення семінарії склав іспити на атестат зрілості при одній із класичних гімназій і восени 1904 р. записався на факультет природничих наук Петербурзького університету. Водночас вступив до української студентської громади, згодом до РУП, а від 1905 р. — до УСДРП, одним із лідерів якої він пізніше став.
У Санкт-Петербурзі доля звела його з М.Поршем та С.Петлюрою. Там же познайомився зі своєю майбутньою дружиною — студенткою медичного жіночого інституту Н.Сингалевич, також членкинею УСДРП.
1907 року Петербурзька організація УСДРП обрала I.Мазепу делегатом на з'їзд партії у Києві. Після цього він певний час працював партійним організатором на Полтавщині. Ледве уник арешту.
Після отримання диплома працював у 1911—1915 рр. агрономом у земських установах Нижегородської губернії, з групою молодих агрономів виїздив до Австро-Угорщини, Німеччини та Данії для ознайомлення з системою ведення сільського господарства. 1915 року вернувся в Україну й осів у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), працював у губернському продовольчому комітеті. Паралельно налагоджував контакти з місцевою нелегальною організацією УСДРП, яка розгорнула широку антивоєнну пропаганду.
Після утворення Української Центральної Ради багато зробив для розгортання діяльності українських партій та організацій у Катеринославі. Став одним із організаторів Українського губернського національного з'їзду Катеринославщини (21-22 травня 1917 р.). Його делегати підтримали вимоги УЦР про національно-територіальну автономію України і обрали губернську Українську раду. У червні 1917 р. як гість був присутній на Катеринославському губернському селянському з'їзді. Наполіг на включенні домагань національно-територіальної автономії України до резолюції з'їзду.
На серпневих 1917 р. муніципальних виборах в Катеринославську думу став одним із 9 депутатів — членів українських партій (загалом було 113 депутатів). Увійшов також до губернської земської управи, серед 8 членів якої лише 3 були українці. Від робітників металургійного заводу Брянського товариства його обрали до Катеринославської ради робітничих і солдатських депутатів.
Аналізуючи пізніше результати виборів до Всеросійських та Всеукраїнських Установчих зборів, І.Мазепа констатував, що «неукраїнське місто поволі ставало головною базою російських більшовиків», але, на його думку, надію вселяло те, що по губернії український блок зібрав понад 50 % голосів.
У грудні 1917 р. за редакцією І.Мазепи та П.Феденка у Катеринославі почав виходити орган УСДРП «Наше слово».
Під час грудневих боїв з більшовиками в Катеринославі І.Мазепа разом з іншими представниками українських партій у Раді робітничих та солдатських депутатів міста під кулями ходив на переговори між штабами протиборствуючих сил. Після встановлення в місті влади більшовиків перейшов на напівлегальне становище, але продовжував виконувати свої обов'язки в губернській земській управі і в Думі до їхнього розпуску у березні 1918 р.
17-19 березня 1918 р. на II Всеукраїнському з'їзді рад у Катеринославі очолив українську соціалістичну фракцію, до якої увійшли представники УСДРП та правих українських есерів. У промові на з'їзді 18 березня протестував проти російсько-більшовицької окупації міста і, незважаючи на погрози делегатів-більшовиків, заявив, що Україна не бажає опіки московських комісарів і що саме наступ російських військ примусив УЦР підписати Брестський мирний договір. Після залишення Катеринослава радянськими військами у квітні 1918 р. очолив губернську революційну раду, яка почала діяти як місцева політична влада.
За часів гетьманської держави П.Скоропадського у Катеринославі почалися гоніння на активних діячів українського руху. I.Мазепа, працюючи у губернській земській управі, намагався якось захистити їх. Під прикриттям земства влітку 1918 р. кілька разів виїздив до Києва, де відвідував засідання ЦК УСДРП, мав розмови з С.Петлюрою (очолював тоді Всеукраїнський союз земств), В.Винниченком, М.Поршем, іншими провідними діячами національного руху.
У жовтні за редагування газети «Наше слово», за наказом губернського старости, I.Мазепу заарештували, але невдовзі звільнили.
15 листопада 1918 р. (з утворенням Директорії) І.Мазепа прибув до Києва, зустрівся з головою Українського революційного комітету В.Чехівським та іншими діячами національного руху. На початку січня 1919 р. отримав запрошення на VI з'їзд УСДРП, на якому катеринославська делегація, на відміну від київської, що висловлювалася на користь встановлення влади рад, категорично заперечувала принцип диктатури пролетаріату міста над селом. Зрештою, з'їзд схвалив проект резолюції, запропонований I. Мазепою, П. Феденком та М. Поршем. I.Мазепу обрали до ЦК УСДРП, і він став його секретарем.
Наприкінці січня 1919 р. на Трудовому конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину. Як і на VI з'їзді УСДРП, разом з однодумцями виступив проти прихильників «радянської платформи» і взяв участь у редагуванні Декларації фракції УСДРП, проголошеної 26 січня 1919 р. До скликання парламенту пропонувалося передати владу в республіці Директорії УНР з включенням до її складу представників ЗОУНР.
Вирушаючи на початку лютого 1919 р. разом з проводом УНР з Києва до Вінниці, вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки членів, найцінніше з бібліотеки, комплекти «Робітничої газети» та низки інших київських видань.
9 квітня 1919 р. І.Мазепу призначили міністром внутрішніх справ у новоствореному уряді Б.Мартоса. Того ж дня він залишив секретарство ЦК УСДРП і зосередився на державній праці.
У квітні брав участь у нарадах з американськими представниками у м. Броди (Галичина). У відповідь на запитання останніх, чи має Україна достатню кількість інтелігенції для налагодження національної державної справи, він відповів, що після революції навіть зросійщена раніше інтелігенція повертається до свого народу.
Під час спроби перевороту, вчиненого 29 квітня 1919 р. отаманом Оскілком у Рівному, I.Мазепу заарештували разом з іншими членами уряду, але після придушення виступу усіх звільнили.
На посту міністра внутрішніх справ I.Мазепа організовував допомогу жертвам єврейських погромів, направляв урядовців на місця для припинення антисемітської агітації, виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом С.Петлюрою, підтримав закон УНР про державну інспекцію у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».
19 серпня 1919 р. ЦК УСДРП переважно з метою полегшення порозуміння між урядами УНР та ЗОУНР запропонував замінити на посту прем'єра Б.Мартоса його однопартійцем I.Мазепою. 27 серпня з'явився відповідний наказ Директорії про відставку Б.Мартоса. I.Мазепа приступив до виконання обов'язків голови уряду 29 серпня 1919 р. Директорія у спеціальному «рескрипті» на його ім'я вказала на необхідність реалізації проголошеного урядом Б.Мартоса у Декларації від 12 серпня 1919 р. нового курсу і утворення коаліційного уряду. Проте коаліція I.Мазепі не вдалася, бо відступ військ УНР від Києва і перспектива дальших втрат території не стимулювали у галичан бажання працювати в уряді.
Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР зосередилися у м. Кам'янець-Подільський. Туди почали прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту I.Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ.
Особливо плідними для прем'єра виявилися вересень — листопад 1919 р. Після від'їзду А.Лівицького з дипломатичною місією до Варшави на нього були додатково покладені обов'язки міністра закордонних справ.
Прем'єрство I.Мазепи, як свідчив П.Феденко, припало на складний час, коли «тільки непохитна, хто-небудь скаже — романтична — віра держала тоді людей при уряді і в армії УНР, хоч бували дні, коли більшовицька кіннота знаходилася за 25 кілометрів від тимчасової столиці УНР». Тривав і наступ денікінців. Але уряд діяв. 30 вересня уряд ухвалив законопроект про скасування станів в Україні, 10 жовтня — розглянув проект присяги Директорії, урядові та війську. 17 жовтня 1919 р. Рада Народних Міністрів навіть ухвалила рішення підготувати на наступне засідання законопроект в справі заснування державних архівів. На початку листопада в полі її зору опинилися питання про статути лікарняних кас, про умови відведення земель власникам підприємств тощо.
Після підпорядкування УГА головному командуванню збройних сил півдня Росії уряд УНР звернувся до українського народу та республіканського війська з декларацією, в якій запевняв, що для оборони рідного краю і народної свободи уряд УНР вважає необхідним повне об'єднання військового командування Наддніпрянської і Галицької армій. Проте Є.Петрушевич, незважаючи на протест уряду УНР, визнав договір з Денікіним від 6 листопада 1919 р. корисним.
I.Мазепа, у 1930 р. оцінюючи ці події, висловив думку, що коли б наприкінці 1919 р. вдалося утримати фронт української армії, то, напевне, українська справа виглядала б незрівнянно краще, ніж вона виглядала на той час. А так урядові установи разом з усім державним майном почали поступово переміщуватися на територію, зайняту польським військом.
15 листопада 1919 р. фактично розпалася Директорія. Верховне командування справами республіки перейшло до її голови та головного отамана С.Петлюри.
4 грудня 1919 р. уряд I.Мазепи визнав неможливим далі утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення перейти до партизанських форм боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919 р. частини армії УНР під проводом М.Омеляновича-Павленка та Ю.Тютюнника вирушили у так званий «Зимовий похід» у тили Червоної та Добровольчої армій. Прем'єр I.Мазепа та частина членів уряду також залишилися по той бік фронту. С.Петлюра наказом від 12 грудня 1919 р. призначив заступника I.Мазепи, голову дипломатичної місії УНР у Варшаві А.Лівицького, тимчасово виконуючим обов'язки голови уряду «на час до налагодження постійного і нормального зв'язку з урядом». Це не сприяло консолідації сил УНР, бо політичні уподобання тепер уже фактично двох прем'єрів істотно різнилися. До поглиблення розколу в українському національному таборі спричинилася, зокрема, передана А.Лівицьким 2 грудня 1919 р. урядові Польщі Декларація, вироблена дипломатичною місією УНР в Варшаві в ході напружених переговорів з представниками польської делегації.
Цей документ завдав Україні значних політичних, економічних та територіальних втрат. Навіть скупі відомості про його зміст, який старанно приховували, викликали різко негативну реакцію суспільства. Насамперед це стосувалося пункту про визначення кордону з Польщею по ріці Збруч. Намагаючись оволодіти ситуацією, I.Мазепа 15 лютого 1920 р. на останньому засіданні членів уряду у Кам'янці-Подільському видав розпорядження про те, що «до повернення п. Головного отамана або п. Військового міністра із-за кордону» республіканське військо має виконувати безпосередньо його накази або накази осіб, ним уповноважених".
Є різні свідчення щодо ставлення самого I.Мазепи до Декларації 2 грудня 1919 р. та українсько-польських переговорів, які передували підписанню договору та військової конвенції між УНР та Річчю Посполитою у квітні 1920 р. А.Лівицький 18 березня 1920 р. у листі, розісланому усім дипломатичним місіям УНР за кордоном, повідомляв про свою поїздку до Кам'янця-Подільського для зустрічі з I.Мазепою і для порозуміння з РНМ. Він заявляв, що «всі злочинні байки про якісь розходження, навіть ворожнечу» між ним і I.Мазепою не відповідають дійсності", що "Мазепа і Рада Міністрів цілком опробують нашу «Варшавську політику». П.Феденко, з свого боку, наполягав на тому, що квітневий договір був підписаний А.Лівицьким за згоди С.Петлюри, а I.Мазепа ознайомився з ним лише в середині травня 1920 р. у Вінниці, після повернення з фронту, і був «дуже занепокоєний його змістом». Про це він заявив тоді ж на зібранні політичних партій, громадських організацій та представників військових кіл . У праці «Україна в огні й бурі революції» сам I.Мазепа різко засуджував ступінь поступок, на які погодився А.Лівицький. На знак протесту у доповіді на засіданні РНМ 20 травня 1920 р. він ще в ранзі прем'єра заявив про відставку свою та усього кабінету. Але його зобов'язали продовжити виконання обов'язків до узгодження питання з С.Петлюрою.
Фактично I.Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920 р., хоч С.Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку «за велику історичну працю» і доручив українському соціалісту-федералісту В.Прокоповичу формування нового уряду.
У новому уряді I.Мазепа очолював міністерство земельних справ.
Після відставки I.Мазепа разом з відступаючою армією УНР подався за Збруч і з листопада 1920 р. оселився у Львові. Він багато працював у бібліотеці НТШ, разом з П.Феденком та О.Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична думка». У березні 1921 р. після утворення у Тарнові Ради Республіки, він їздив туди зi Львова. У травні 1921 р. побував у Берліні, Відні, Празі, де зустрічався з В.Винниченком і М.Грушевським. З останнім та його однодумцями з УПСР порозумітися не зміг. У Празі також відвідав посла УНР М.Славинського та М.Шаповала, який саме тоді започатковував організацію Українського громадського комітету.
Влітку 1921 р. родині I.Мазепи вдалося перейти Збруч і оселитися у Львові (до того його дружина з двома доньками залишалася у Катеринославі, де працювала у Бактеріологічному інституті).
У Львові 1922 року I.Мазепа видав працю «Большевизм і окупація України».
У березні 1923 р. I.Мазепа переїхав до Праги. Невдовзі до нього приєдналася і родина. Його дружина, лікар за фахом, влаштувалася працювати у Бактеріологічний інститут (власне, це вона утримувала чоловіка і дітей). I.Мазепа не припиняв громадсько-політичної діяльності і разом з П.Феденком взявся до справи згуртування сил українських соціал-демократів. У 1920-х рр. у складі делегації УСДРП він брав участь у міжнародних соціалістичних конгресах у Гамбурзі (травень 1923 р.), Брюсселі (1928).
1925 року I.Мазепа влаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем Української господарської академії у Подєбрадах і навіть переїхав туди жити, залишивши родину у Празі.
У жовтні 1927 р. разом з Б.Мартосом та П.Феденком виступав свідком на суді у справі вбивства С.Петлюри.
Під час процесу СВУ у Харкові 1930 р. брав участь у розгортанні за кордоном у пресі кампанії протесту, звинувачуючи радянський суд у фальсифікаціях та терорі.
1936 року відмовився прийняти чехословацьке громадянство, хоч це було конче необхідним для отримання постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли довідаються, що бувший прем'єр став громадянином іншої держави».
Під час німецької окупації жив замкнено й ізольовано. Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед вступом радянських військ виїхав до Баварії (спочатку до Регенсбургу, а у вересні — до Аугсбургу).
У повоєнні роки не полишав політичної діяльності. 1947 року представники українських партій обрали його головою підготовчої комісії для створення Української національної ради — передпарламенту УНР в екзилі. Протягом 14 місяців тривало вироблення статуту цієї організації, яка згуртувала різні політичні групи. 16 липня 1948 р. в Аугсбурзі відкрилася перша сесія ради, виконавчий орган якої з червня 1948 до 1950 р. (до того, як його вразила тяжка хвороба) очолював I.Мазепа. Одним із своїх основних завдань ця організація вважала поширення інформації про Україну.
Помер 18 березня 1952 р. і 21 березня був похований в Аугсбурзі.
Поряд із фаховими виданнями вченого-агронома залишилися його численні праці з історії національно-визвольних змагань в Україні, зокрема: «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні й бурі революції» (1950—1952).
