Слобідська Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Слобідська Україна, Слобожанщина, історико-географічний край у північно-східній частині України, територія якого перекривається приблизно з територією 5 Слобідських козацьких полків 17 — 18 стст., напівавтономних формацій у межах Московського царства (згодом Російської Імперії). Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького Кряжа. Назва Слобідської України (від слобода) виникла в першій половині 17 століття, і її вживали до початку 19 ст.

Зміст

1 До 17 ст.
2 17 - 18 століття
3 Соціальний устрій та народне господарство
4 Література

[ред.] До 17 ст.

Сліди найстаршого заселення пізнішої Слобідської України походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби Слобідська Україна становила частину території сіверян, з кінця 9 ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема в 11 ст. до Чернігівського, а згодом Переяславського й Новгород-Сіверського князівств. Після татарської навали 13 ст. Слобідська Україна запустіла. Із початку 16 ст. вона переходить під панування Москви. Територію Слобідської України становило тоді майже не залюднене Дике Поле, крізь яке татари заганялися вглиб Московщини — звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами — Ізюмським та Калміюським шляхами. На Слобідській Україні глибоко в степ заходили українські промисловці — «уходники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті. Дивись Соляна промисловість).

Починаючи із другої половини 16 ст., на Слобідській Україні змагалися два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з південного заходу від Польсько-Литовської держави); з заходу України, викликана, в умовах екстенсивного господарства, силою української економічної експансії й пов'язана з промислово-добичницькими інтересами населення Наддніпрянщини, а згодом ще й підсилена польсько-шляхетською неволею й визиском. Цій масовій народній колонізації не могла дорівнятися не тільки московська урядова колонізація, але навіть і московські втікачі — селяни й холопи, які тікали від своїх поміщиків на вільні й незаймані простори Слобідської України і Дону.

Протягом другої половини 16 ст. московський уряд утворює сторожові станиці в різних місцях Дикого Поля, будує міста Орел, Ливни й Вороніж (1585), Єлець (1592), Білгород, Оскол і Курськ (1596), Валуйки (1599).

На початку 17 ст. було збудоване місто Царев-Борисів. Московська смута (1605 — 1613) затримала це будівництво, але в першій половині 17 ст. московський уряд побудував міста Вільний, Хотмижськ, Усерд та інші — здебільшого на місці городищ з княжих часів.

У 1630 — 1640-их pp. розбудовано т. зв. Білгородську лінію («черту»), яка проходила від Охтирки (1653) на заході до Острогозька (1653) на сході. Тоді ж постала низка міст перед Білгородською лінією: Чугуїв ([[1639), Обоянь (1649), Богодухів (1662) та інші. У другій половині 17 ст. збудовано Ізюмську лінію від річки Коломаку до Валуйок (1679 — 1681). У першій половині 18 ст., коли, у процесі заселення Слобідської України, Білгородська лінія втратила військове значення, утворено спільними силами козацько-селянської людності Слобідської України і Гетьманщини нову — Українську лінію, яка йшла від річки Орелі до річки Дінця (1731 — 1733).

[ред.] 17 - 18 століття

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. ішла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их pоках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися до Чугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680-их pоках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» (дивись Палій Семен) у 1711 — 1714 pоках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 — 1730 pоки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людности на Гетьманщині. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.

Населення Слобідської України нараховує на прикінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км², а її межі пересунулися на 120 — 200 км на схід. Населення Слобідської України становило на середину 18 ст. близько 10% населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25%.

Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський. 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна, на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською ранґою бриґадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 — 1757) та ін.

Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (озівський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував озівський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1688 — 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином сового роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.

[ред.] Соціальний устрій та народне господарство

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. 1732 у 4 полках на 23 565 виборних козаків припадало 72 226 підпомічників (станом на 1763 p.: 58 231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст. — 2 дні на тиждень) та платили данину натурою. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Загальна кількість росіян була невелика: за підрахунками Д. Багалія, у середині 18 ст. у 4 Слобідських полках було лише 1 650 росіян (зокрема, в Харківському полку 1498). Як на Гетьманщині, так і на Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих (наприклад, 1768 року на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Організація нар. господарства на С.У. була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій пол. 18 в. почала поширюватися також трипільна. Крім коз. і сел. дрібного землеволодіння, розвинулися великопанські (коз. старшини й рос. дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій. Найбільшими землевласниками на С.У. серед коз. старшини були (за абеткою): Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьеви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови, Тевяшови, Шидловські та ін.; з рос. поміщиків: гр. Гендрикови; кн. Голіцини, Дуніни, кн. Кропоткіни, кн. Юсупови; з закордонних чужинців — кн. Кантеміри; з Гетьманщини — Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та ін.

Значне місце на С.У. займало вівчарство, (у 13 в. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 в. на С.У. нараховувано бл. 34 000 ремісників і кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо салітрарництво. У 18 в. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (к. 1711), скарбова тютюнова в Охтирці (1719), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739), полотняна сотн. Охтирського полку Семена Нахимова (1769), шовкові зав. в м. Новій Водолазі (кін. 18 в.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких 1779 було 271, здебільше льокального характеру, ледве 10 сер. і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через С.У., яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Півд. Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з другого. Зокрема жваві торг. стосунки були між С.У. і Гетьманщиною. З С.У. йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних зав., з Гетьманщини на С.У. йшли пром. вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

Політ. життя С. У. було обмежене рамками Моск. держави, а згодом Рос, Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже геогр. положення С.У. між Московщиною й Крим. ханством, Московщиною і Доном і особливо Московщиною і Гетьманщиною не раз втягувало С.У. в суперечності сх.-евр. політики того часу. С.У. була тереном руїнницьких тат. нападів з півдня, які тривали аж до рос.-тур. війни 1769 — 74 й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774. Великої руйнації зазнала С.У. (особливо її зах. частина — Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708 — 09 воєнні дії швед. й моск. війська поширилися на С.У., яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки С.У. також рос.-тур. війна 1735 — 39, що заподіяла великої шкоди господарству.

Соц. устрій С.У., чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, й моск. централістична політика — з другого, спричиняли раз-у-раз конфлікти між С.У. й моск. урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідської людности проти Москви. 1670 вибухло повстання в Острогозькому полку, пов'язане з сел. війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полк. Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало моск. владу на сх. С.У. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією, разом з більшістю повстанців, потрапили в полон і були страчені. Населення С.У. брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707 — 08, але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання. Коли 1711 крим. хан Девлет-Ґірей напав на С.У. (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили райони Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки». Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на С.У., але тут вони мали перев. соц. (і то льокальний) характер.

Менше відома політ. діяльність старшини С.У. у 18 в. Москва уважно стежила за проявами укр. автономізму на С.У. Так, 1704 Охтирський полк. Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений уряду і засланий на півн. Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само (хоч і з ін. причин) був усунений 1711 харківський полк. ген.-майор Федір Шидловський. Та особливо непокоїли Москву зв'язки слобідської старшини з Гетьманщиною.

Взаємини С.У. і Гетьманщини. Відносини між гетьманським урядом і укр. старшиною С.У. зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнули поширити владу свого «регіменту» на С.У., куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Переговори в цій справі провадили в Москві, в кін. 1680 і на початку 1681 посланці І. Самойловича — Михайло Самойлович. полк. гадяцький, небіж гетьмана, й Іван Мазепа, тоці ще тільки знатний військ. товариш. Москва поставилася до цього негативно. Спроби порушити це питання робив Мазепа, вже будучи гетьманом. Але моск. уряд знову рішуче відмовився передати слобідські полки під владу гетьмана. У договорі Петра Іваненка з Кримом (1692) було домовлено, що зах. С.У. (полки Охтирський і Сумський) буде прилучена до Гетьманщини («Князівство Малоросійське»), а населення сх. С.У (полки Харківський, Ізюмський і Рибінський, тобто Острогозький) буде переведене на Правобережжя («на Чигиринськую Дніпра сторону»).

Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, а навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох сх. полків С.У. воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї С.У. За цих умов, надто ж під впливом антиукр. політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709, питання про об'єднання С.У. з Гетьманщиною втратило актуальність.

Але це не відбилося на взаєминах С.У. і Гетьманщини. Крім зв'язків екон. і культ., велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною С.У. і Гетьманщини. Визначніші слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьсви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перехрестови та ін., були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милорадовичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами, Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, кн. Четвертинськими та ін. визначними родами Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі зем. володіння деяких гетьманських фамілій на С.У. (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на С.У. (Михайло О. Милорадович, полк. Ізюмський, 1759 — 61; Іван Зарудний, сотник Ізюмського полку, к. 1748; Григорій Іскрицький, сотник Сумського полку, 1708, шваґер гетьмана Апостола; Василь Савич, сумський полковий суддя, син ген. писаря Семена Савича й зять сумського полк. Андрія Кондратьєва; їх нащадки тощо). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки й їх родичі посідали ті чи ті уряди. З другого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політ. житті Гетьманщини (напр., Охтирський полк. Федір Осипов у справі Кочубея й Іскри 1703). С.У. давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політ. або військ. криз (зокрема під час війни 1708 — 09).

Родові, політ. й екон. зв'язки й стосунки сприяли зближенню С.У. з Гетьманщиною також і в духовному, зокрема церк. та осв. житті. Хоч церк. устрій С.У. був безпосередньо пов'язаний спочатку з моск. патріярхатом (17 в.), а згодом з рос. Синодом, але церк.-рел. життя на С.У. мало цілком укр. характер. Гол. осередком церк. управління С.У. була Білгородська єпархія (17 — 18 вв.), більшість єп. якої, особливо у 18 в., походили з Гетьманщини й були вихованцями Київ. Академії або Чернігівського Колеґіюму. Визначнішими з них були: Єпифаній Тихорський (1722 — 31), фундатор Харківського Колеґіюму (1727); св. Йоасаф Горленко (1748 — 54), внук полк. прилуцького Дмитра Горленка й гетьмана Д. Апостола й шваґер Івана Квітки, полк. ізюмського (1743 — 51); Йоасаф Миткевич (1758 — 63); Самуїл Миславський (1769 — 75), відомий вчений, кол. ректор Київ. Академії й майбутній митр. київ.; Теоктист Мочульський (1787 — 99), чл. Рос. Академії. Лише Острогозький полк належав до Воронізької єпархії, серед владик і духовенства якої у 18 в. було чимало українців, вихованців Києва або Чернігова, а згодом і Харківського Колеґіюму. З 1799 церк. осередком С.У. стала новозаснована Слобідсько-Українська й Харківська єпархія, першим єп. якої (1799 — 1813) став Христофор Сулима, нащадок старого гетьманського роду й син полк. переяславського Семена Сулими, посвоячений також з визначними родами С.У. (зокрема з Перекрестовими й Кондратьєвими).

Високою школою для всієї С.У. у 18 в. був Харківський Колеґіюм, утворений на зразок Київ. Академії (з богословським курсом). Серед проф. його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київ. Академії або в Чернігівському й Переяславському колеґіюмах, а деякі з них мали також евр. освіту (з нім. університетів). Студенти Харківського Колеґіюму походили не тільки з С.У., але й з Гетьманщини. Не дивно, що культ. вплив Колеґіюму поширювався на все Лівобережжя й сумежні райони Росії.

Поруч з Харківським Колеґіюмом, осв. осередком сх. С.У. було латинсько-слов'янське училище в Острогозьку (1733 — 36, з 1737 у Воронежі, з 1742 знову в Острогозьку), також з добрим складом вчителів-українців (м. ін. також з Галичини), вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. університетіз.

Яскравим символом культ. єднання Гетьманщини й С.У. став великий укр. філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київ. Академії, проф. Переяславського, а пізніше Харківського Колеґіюму, діяльність і творчість якого була глибоко пов'язана з С.У.

Втрата автономії. Від часів Петра І рос. уряд почав чимраз більше втручатися у внутр. життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. 1732 цариця Анна Іванівна скасувала автономію С.У., але 1743 її відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків. Нарешті, Катерина II маніфестом 28. 7. (8. 8.) 1765 ліквідувала коз. устрій і слобідські полки та ввела рос. установи. Замість розформованих коз. полків, утворено реґулярні — Харківський уланський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. Слобідських козаків і підпомічників перетворено на т. зв. військ. обивателів (за соц. станом вони були подібні до держ. селян), коз. старшину зрівняно з рос. дворянством.

Скасування полкового коз. устрою С.У. викликало велике невдоволення коз. старшини. Ізюмський полк. Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили явно проти реформи 1765. Рос. уряд провів арешти, шукаючи ширшої змови. Краснокутського позбавили чинів, маєтку й заслали до Казані, декого з рядових старшин вибито батогами. Вияви невдоволення й протесту мали місце й під час виборів до Комісії складання проекту «Нового Уложенія» 1767: в деяких наказах (зокрема на Сумщині) була вимога відновити козаччину. Але рос. урядові репресії ліквідували цей рух опору. С.У. стала звич. провінцією Рос. Імперії, Слобідсько-Укр. губернією з центром у Харкові. Після деяких нових адміністративно-територіяльних змін Слобідсько-Укр. губ. зліквідовано 1835; більшість її території (півд. частину) перейменовано на Харківську губ. (див. Харківщина), менша півн: увійшла до складу Воронізької і Курської губ. (див. Півн. Слобожанщина). Цей поділ С.У. на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну півн. Слобожанщину ще більше закріпився за сов. влади: півн. Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РСФСР.

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Филарет Гумилевский. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. X. 1857 — 59: Головинский П. О казачьих Слободских полках. П. 1864;
Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. М. 1887;
Миклашевский И. К истории хозяйственного быта Московского государства, ч. І. Заселение сельское

хозяйство Слободской Окраины XVII в. М. 1894;

Багалій Д. Історія Слобідської України. X. 1818; Сумцов М. Слобожане. X. 1918;
Грушевський М. Історія України-Руси, т. VIII, ч. II. К. — Відень 1922;
П'ятницька С. Приказ Великие России. Праці комісії для виучування історії зах.-руського та вкраїнського права. ВУАН, в. 2. К. 1926;
Юркевич В. Еміґрація на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. К. 1932; Дорошенко Д. Нарис історії України, т. II. Варшава 1933; 2 вид. Мюнхен 1966;
Животко А. Острогожчина. Прага 1942; його ж, Подонь. Прага 1943;
Новосельский А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине 17 ст. М. — П. 1948;
Слюсарський А. Слобідська Україна. Іст. нарис XVII — XVIII ст. X. 1954;
Стецюк К. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 — 70 pp. XVII ст. К. 1960;
Слюсарский А. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII — XVIII ст. 1964; Історія міст і сіл Укр. РСР. Харківська область К. 1967;
Апанович О. Збройні сили України першої пол. XVIII ст. К. 1969;
Загоровский В. Белгородская черта. Воронеж 1969; Дяченко М. Етапи заселзння Слобідської України в XVII і першій половині XVIII ст. Укр. Іст. Журнал, VIII. К. 1970;
Пономарьов О. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. Л. 1971.