Іронія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Іро́нія (грец. είρωνεία — лукавство, глузування, прихований глум) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.
Зміст |
[ред.] Наукові тлумачення
У стилістиці фігура, яку називають «антифразис», коли висловлювання набуває у контексті протилежного значення. Іронія — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою.
Осмислення іронії як естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте іронія Сократа заперечує реальну істину і суб’єктивне уявлення її: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю».
[ред.] Середньовічна іронія
Оригінальне розуміння іронії було в Україні. Теорія іронії розроблялася викладачами поетик Києво-Могилянської академії (В. Новицький, Тихін Олександрович, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Лаврентій Горка, Георгій Кониський, Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський та ін.). У творах 17—18 століття розвивається її особлива форма — самоіронія, самонасмішка. У творах «мандрованих дяків» автори прикидаються простаками, дурниками, говорять нібито нісенітниці, але насправді — про серйозні речі, несумісні із довколишнім світом абсурду.
Іронія-запитання — улюблений прийом Григорія Сковороди. Вона виражається в глузванні засобом іносказання, але завдання іронії та алегорії різні. Алегорія показує схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, і в іронії значення відмінне від сказанного, протилежне йому.
[ред.] Романтична іронія
Романтичну іронію розробили німецькі романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер), спрямовуючи її на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого і закостенілого. Г.-В.-Ф. Гегель вважав іронію романтиків суб’єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної іронії (І. Котляревський, А. Метлинський, М. Костомаров).
[ред.] Іронія в українській літературі 19 ст.
Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній практиці належать Тарасу Шевченку. У нього вона спрямована не до суб’єкта, а до об’єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст. Іроніст — це сумна людина, бо обставини буття України трагічні. Т. Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом:
- "Од молдованина до фінна
- На всіх язиках все мовчить,
- Бо благоденствує!"
Його іронія перетворюється на засіб звинувачення антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської Росії.
Франкову іронію можна назвати холодною, крижаною. Проте іронічний автор у творах І. Франка — не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчення потворного.
[ред.] Іронія в українській літературі 20 ст.
Українська література 20 ст. (М. Хвильовий, В. Еллан (Блакитний), Остап Вишня, М. Куліш, П. Загребельний, Є. Дудар, О. Чорногуз, Ю. Андрухович) розвиває іронію характерну для літератури 19 ст., так звану "епічну іронію" (Т. Манн.). Іронія як "об'єктивна суб'єктивність" виявляєтся в романах "Левине серце", "Гола душа" П. Загребельного; "Позичений чоловік", "Парад планет" Є. Гуцала, "Аристократ із Вапнярки", "Перетендент на папаху" О. Чорногуза, у творах Ю. Андруховича, Є. Дударя.
Іронія є часто єдиною формою вільного погляду на світ і героя.
[ред.] Література
- Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 321-322
- Іронія: Збірник статей /Упорядники Олена Галета, Євген Гулевич, Зоряна Рибчинська (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка). – Львів: Літопис; Київ: Смолоскип, 2006. – 238 с. ("Соло триває… нові голоси", № 3: Ростислав Семків, "Парадокси постмодерної іронії та стильова параноя сучасної української літератури" / Лекція-2004 на пошану Соломії Павличко) [1]
