Альтюсер Луї

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Луї Альтюсер

Луї Альтюсер (Louis Althusser) (16 жовтня 1918, Бірмандрейс, Алжир – 25 жовтня 1990, Париж) - марксистський філософ.

Сьогодні відомий широкому загалу більше через трагедії, що сталися наприкінці його життя (вбивство дружини, утримання у психіатричній лікарні, див. його автобіографію “Майбутнє триває довго” (1992)), ніж його теоретичні праці. Проте саме вони займають центральне місце у філософських дебатах 60–70-х рр. услід одночасній появі у 1965 р. книг “За Маркса” та “Читати Капітал” (колективна збірка) (обидві книги з’явилися у видавництві Франсуа Масперо). Разом із Леві-Стросом, Лаканом, Фуко та Бартом він стає чільною фігурою “структуралізму”. Визнаючи кризу марксизму, проте відмовляючись визнати її простим результатом догматизації, він долучається до перечитування Маркса. Запозичивши з області історичної епістемології (Башляр) поняття “епістемологічного розриву (coupure)”, він інтерпретує Марксову критику політичної економії 1) як розрив з теоретичним гуманізмом та історицизмом ідеалістичних філософських шкіл (включно з Геґелем) та 2) як основу науки історії, центральними категоріями якої є “наддетерміноване протиріччя” способу виробництва і “домінантна структура” соціальних формацій. Подібна наука протистоїть буржуазній ідеології, але й свідчить про історичну матеріальність та дієвість ідеологій, визначених як “уявне відношення індивідів та класів щодо своїх умов існування. Як немає кінця історії, то й немає кінця ідеологій”. Водночас Альтюсер пропонує відродження ленінських тез про філософію, які він визначає як “боротьбу класів у теорії” (кн. “Ленін і філософія”, вид-во Масперо, 1969), також він користується ними для аналізу протиріч між “матеріалістичними” та “ідеалістичними” тенденціями у царині наукової практики (кн. “Філософія та спонтанна філософія науковців”, вид-во Масперо, 1974). У подальшому – під впливом “культурної революції” та травня 1968 р. – Альтюсер критикує т. зв. “теорецистську девіацію” своїх ранніх робіт через їх відчутний вплив спінозизму на шкоду діалектиці (кн. “Елементи самокритики”, 1974). Знову наполягаючи на відмінності марксизму та гуманізму, він здійснює начерк загальної теорії ідеології, яка визначається ним як “інтерпеляція індивідів у суб’єкти” і як система зовнішніх та особистісних інституцій, які забезпечують відтворення соціальних відношень (див. кн. “Позиції”, 1976).

[ред.] Головні роботи

Монтеск'є. Політика та історія (1959)
За Маркса (1965)
Читати Капітал, 2 тт. (1965; співавтори: Е. Балібар, Р. Естабле, П. Машере, Ж. Рансьєр)
Філософія і спонтанна філософія вчених (1967)
Ленін і філософія (1969)
Відповідь Джону Льюїсу (1973)
Елементи самокритики (1974)
Позиції (1976)
22-й конґрес ФПК (1977)
Те, що не може більше тривати в комуністичній партії (1978)
Філософія і марксизм (1988, інтерв'ю та листування з Фернандою Наваро)
Майбутнє триває довго (1992)
Щоденник ув'язнення, 1940-1945 (1992)
Тексти про психоаналіз: Фройд і Лакан (1993)
Філософські та політичні тексти, 2 тт. (1994, 1995)