Д'Артаньян

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Шарль Ож'є де Батц де Кастельмор, граф д’Артаньян Charles Ogier de Batz-Castelmore, Comte d'Artagnan
Народився (Народилася)	Charles Ogier de Batz-Castelmore, Comte d'Artagnan між 1611 та 1613 рр. м. Люпіак, Ґасконь, Франція
Помер (-ла)	25 червня 1673 р. Маастріхт, Нідерланди Загинув у бою
Відомий (відома)	Cтав персонажем відомих романів Олександра Дюма
Рід діяльності	Мушкетер, військовик
Титул	Граф
Віросповідування	Католик

Шарль Ож'є де Батц де Кастельмор, граф д’Артаньян (франц. Charles Ogier de Batz-Castelmore, Comte d'Artagnan) ^[1] — гасконський дворянин, військовик, мушкетер при дворі короля Франції Людовика XIV. Був довіреною особою кардинала Мазаріні та Людовика XIV, виконував секретні доручення короля та кардинала, командував загоном мушкетерів. Загинув при облозі м. Маастріхт в Нідерландах.

Життєпис д’Артаньяна був вперше складений Ґат'єном де Куртіль де Сандра за 27 років після смерті мушкетера. Згодом у XIX сторіччі Олександр Дюма на основі цього оповідання написав серію дуже популярних романів, героєм яких став д’Артаньян. Ця постать стала однією з найбільш відомих в багатьох країнах і культурах, хоча в історії його життя, переказаної Дюма, є багато суттєвих помилок та відвертих вигадок.

Зміст 1 Ранні роки життя 2 Початок служби 3 На службі кардинала 4 На королівській службі 4.1 Капітан королівського вольєра 4.2 Капітан королівської гвардії 4.3 Мушкетер короля 5 Приватне життя 6 Довірена особа короля 7 Останні роки життя 7.1 Губернатор Лілля 7.2 Загибель 8 Вшанування пам'яті 9 д'Артаньян в кіно 10 Примітки 11 Джерела 12 Зовнішні посилання

[ред.] Ранні роки життя

Батько Шарля — Бертран де Бац де Кастельмор належав до стародавнього гасконського роду, хоча дворянський титул до імені його батька, П’єра було додано тільки у 1578 р. ^[2]. П’єр мав хист до бізнесу, скуповував маєтки збіднілих дворян і таким чином накопичив неабияке багатство. Жінка Бертрана та мати Шарля — Франсуаза, навпаки, походила з одного з найдавніших та найшляхетніших родів Ґасконії і Франції — Монтеск’ю. Вона належала також до гілки роду д’Артаньянів і її батько, офіцер французької гвардії Жан де Монтеск’ю д’Артаньян погодився на шлюб з представником маловідомого роду Бац-Кастельморів, зокрема тому, що не мусив платити за дочку велике придане.

В родині Бертрана та Франсуази Кастельмор було семеро дітей — чотири хлопця: Поль, Шарль, Жан, Арно і також три дочки: Клод, Анріє та Жанна. Шарль був другою дитиною і ймовірно народився між 1611 та 1613 рр. Невідомо з яких причин, колишнє багатство Кастельморів почало зникати за часів Бертрана і його сім’я з часом поповнила численний список бідних шляхетних сімей Франції. Родина жила не просто бідно, а у боргах. Коли Бертран де Бац де Кастельмор помер у 1635 р., більша частина маєтків та майна родини перейшла у власність кредиторів. Сім'я мешкала у скромному двоповерховому будинку, який вони, за звичаєм, називали замком. Цей будинок зберігся до наших днів. Діти отримали тільки мінімальну освіту, навчилися писати і рахувати, вивчили деякі факти з Біблії. Вважається, що вчителем був, скоріше за все, місцевий священик. Для юнаків мистецтво двобою та вміння триматися у сідлі були життєво важливими предметами. Ймовірно, вони мали окремого вчителя фехтування. Їзді ж верхи хлопців навчав їхній батько^[3].

Оскільки родина була доволі бідною, діти мусили розпочинати кар'єру поза Ґасконією, яка на той час розглядалася як неперспективна периферія французького королівства. Так, усі дочки Кастельморів вигідно оженились завдяки гучному імені пращурів, а хлопці мусили шукати свій шлях на військовій ниві. Завдяки протекції родичів матері, які прославилися на королівській службі і були вже знані в Парижі, юнаки могли розраховувати на місце кадетів в одному з військових підрозділів королівства. Майже всі молоді Кастельмори відправилися до Парижу ще в підлітковому віці.

[ред.] Початок служби

Ґасконців знали як відважних і хоробрих вояків. Для хлопців, особливо з бідних сімей, якою були і Кастельмори, вислуга у війську, особливо при дворі короля, була оптимальною кар'єрою. Троє з молодших Кастельморів — Поль, Шарль і Жан пішли на військову службу у досить ранньому віці, і лише молодший брат Арно став священиком, а згодом — аббатом. Рід Кастельморів не був відомий настільки, як рід д’Артаньянів, тому при дворі троє ґасконців вживали ім’я старовинного роду матері — д’Артаньян ^[4].

З двох братів Шарля найбільше відомо про його старшого брата — Поля. Він дослужився до рангу лейтенанта королівської гвардії, однак у розквіті своєї кар’єри продав свою посаду іншому і повернувся до маєтку батька. У Ґасконі Поль змінив своє прізвище д’Артаньян на батьківське — де Бац де Кастельмор. Решту життя він провів у цивільній адміністрації, переживши всіх своїх братів. Молодший брат Жан загинув молодим на королівській службі і нічим особливим не відмітився.

Ймовірно, як і його брати, Шарль де Кастельмор прибув до Парижу у 1630 р. у віці 15 чи 17 років ^[2]. Завдяки рекомендаційним листам батька, йому легко вдалося отримати місце кадета в одному з полків французької гвардії. У 1633 році його ім’я згадувалось у списку королівських мушкетерів, які приймали участь у параді 10 березня того ж року. Саме в цей час Шарль почав називати себе д’Артаньяном — прізвищем матері, яке було добре знане в Парижі.

У мушкетерській роті д’Артаньяна служили персонажі відомого роману Дюма — Анрі д’Араміц (Араміс) та Арман де Сіллеґ д'Атос д'Отв’єль (Атос). Інший герой роману — Ісаак де Порто (Портос) служив у гвардійському полку і не належав до мушкетерів. Історики, однак не виключають, що всі ці особи, можливо, зустрічалися колись у тогочасному Парижі, проте свідчень про їх більш близькі стосунки, чи навіть дружбу не існує ^[2].

Сам Шарль, окрім роти мушкетерів, служив ще в інших військових підрозділах та неодноразово брав участь у військових операціях, але подвигами не відзначився.

[ред.] На службі кардинала

Персонажі роману «Три мушкетери» насправді існували, але інші твердження Дюма зовсім не відповідали дійсності. Шарль де Батц де Кастельмор, граф д’Артаньян не міг приймати участь у подіях навколо кардинала Рішельє та королеви Анни Австрійської хоча б тому, що за часів описаних подій навколо Рішельє він був ще хлопцем у Ґасконі, далеко від Парижу. До того ж, під час його служби пізніше він сам став слугою кардинала Джуліо Мазаріні.

Уродженець Італії, Мазаріні став прем'єр-міністром по смерті кардинала Рішельє у 1642 році, а за рік по смерті Людовика XIII став фактичним керівником країни при Анні Австрійській, яка була реґентом малолітнього короля Людовика XIV.

Для молодого д'Артаньяна, маловідомого ґасконського дворянина, служба у кардинала Мазаріні стала початком розквіту кар'єри. Вже у 1646 році Шарль згадувався як кардинальський помічник разом з ім’ям Франсуа де Монлєзена, маркізом де Бемо, якій пізніше став комендантом відомої королівської в'язниці — Бастилії. Обидва знаходились на службі кардинала і виконували спеціальні, часто секретні доручення фактичного керівника держави. Як і Рішельє, Мазаріні підтримував цілу мережу шпигунів у Франції і Європі. Д’Артаньян і Бемо були його кур’єрами між різними інформаторами та зацікавленими політиками. Обидва були молодими і походили з бідних родин, тому віддано служили Мазаріні у відповідь на ласку і нагороди. Сумлінна служба була шляхом покращення матеріального і суспільного становища.^[3].

Правління Мазаріні відзначилося двома антиурядовими повстаннями «Фронда». Кардинал впродовж декількох років був об’єктом ненависті та політичних інтриг. Часом ситуація ускладнювалася настільки, що він мусив тікати зі столиці, інколи навіть із Франції, шукаючи притулку у іноземних володарів. Попри всі негаразди, навіть тоді, коли у Мазаріні майже не залишалося підлеглих, д’Артаньян завжди був поруч з ним. Ризикуючи власним життям, Шарль підтримував зв’язок між кардиналом і його прихильниками у Франції. У 1625 році, за заступництва королеви, Мазаріні тріумфально повернувся до Парижу і розправився з політичними опонентами. Решту свого життя він провів, контролюючи державу і Анну Австрійську, реґентшу при молодому королі. Перебуваючи на піку слави, Мазаріні не забував про вірних слуг і допомагав д’Артаньяну просуватися по службі.

[ред.] На королівській службі

[ред.] Капітан королівського вольєра

Ще до повернення з тріумфом до Парижу Мазаріні вже мав можливість віддячити д’Артаньянові за вірну службу протягом всіх цих років. В одному з полків королівської гвардії звільнилося місце і ґасконець був швидко призначений на лейтенантську посаду. Однак це призначення викликало невдоволення інших службовців гвардії, тому що інші відчували, що це призначення було зроблено через голову іншого популярного кандидата, та ще й з волі ненависного італійця Мазаріні. Невдоволення переросло у відвертий бойкот і д’Артаньян був радий, коли Мазаріні його скоро відкликав.

Інше підвищення по службі виявилося більш приємним для Шарля. В кінці 1653 року раптом звільнилася посада капітана королівського вольєра. Насправді ця посада була більше визнанням статусу, ніж будь якою діяльною роботою. Хоча сам д’Артаньян запропонував за посаду меншу суму грошей, ніж інші претенденти, за протекцією Мазаріні він все одно був призначений на неї. Для бідного дворянина з Ґасконі це було справжнім досягненням — з посадою він отримав цілий замок у своє розпорядження та ще й в самому центрі міста, неподалік від Лувру та резиденції молодого короля. Його тихе, безпечне життя вельможі, однак, не тривало довго, можливо тому, що він звик до активного життя і не міг довго втриматися в розкоші бездіяльного капітана королівського вольєра, офіційна робота якого полягала в догляді за вольєром екзотичних птахів короля.

[ред.] Капітан королівської гвардії

Як тільки молодий Людовик XIV зійшов на престол, у червні 1654 року і почав своє правління з військової кампанії проти своїх опонентів, д’Артаньян опинився на передовій у гущі бойових дій і навіть отримав поранення. Його хоробрість не залишилася непоміченою — вже 30 червня 1655 року він командував ротою королівської гвардії, хоча офіційного призначення ще не було. Посада капітана королівської гвардії завжди була його мрією, але, продавши посаду капітана вольєра з усіма його заощадженнями, в нього все одно не вистачало грошей для її купівлі. Однак, як і раніше, його старий протеже — кардинал Мазаріні знову прийшов йому на допомогу: суму, якої не вистачало для придбання посади, вніс Кольбер з державної казни за дорученням кардинала.

Призначення д’Артаньяна на посаду капітана королівської гвардії не мало ніякого відчутного впливу на стан речей, однак у цей самий період, у 1657 році, французька армія здобула цілу низку значних перемог, які допомогли молодому королю спочатку консолідувати владу в своїх руках всередині країни, а пізніше показати свої серйозні наміри і на міжнародній арені. Отже, на полі битви д’Артаньян мав змогу показати свої справжні якості відважного вояки, і його досягнення на цій посаді знову були відмічені королем та іншими посадовцями. Несподівано для д’Артаньяна під час облоги Дюнкерка у травні 1658 року він отримує повідомлення, що молодий Людовик XIV вирішив відновити роту мушкетерів, розпущену раніше Мазаріні, і що він міг розраховувати на посаду молодшого лейтенанта. Можливість служити в роті королівських мушкетерів, до якої король приділяв неабияку увагу, була для нього дуже спокусливою, і вже в кінці травня він офіційно перейшов на службу до мушкетерів короля.

[ред.] Мушкетер короля

д’Артаньян прослужив в роті мушкетерів лише один рік, коли з’явилася нагода знову відвідати Ґасконь. В кінці 1659 р. він супроводжував короля Людовика XIV в його подорожі на південь Франції, де молодий король мав обвінчатися з іспанською принцесою. Мушкетерам в цей час могли позаздрити багато інших службовців короля, оскільки вони не тільки носили дороге, вишите золотом та коштовностями вбрання, але й користувалися окремою увагою монарха. Серед інших мушкетерів д’Артаньян мав репутацію не тільки досвідченого вояка та доброго командира, але й посланця Мазаріні, якому довіряли досить секретні справи. Людовик XIV, який вважав Мазаріні своїм вчителем. не забув про ці якості ґасконця і теж почав довіряти йому важливі і часом секретні доручення.

Одним з найбільш важливих доручень короля був арешт тодішнього міністра фінансів королівства Ніколя Фуке. Багатство та розкішне життя міністра фінансів, яке часом видавалося кращим за те, що мав король, викликало роздратування та підозри багатьох, а особливо молодого короля, який влітку 1661 року вирішив заарештувати Фуке. д’Артаньян був спеціально відібраний для цієї місії і король настільки цінував його досвід, що відмовився від інших кандидатур; коли ж д’Артаньян був хворий, король навіть вирішив відкласти арешт міністра, аж поки мушкетер не видужав ^[5]. Згідно детальних інструкцій короля д’Артаньян арештував міністра 5 вересня 1661 року і перепровадив його до спеціальної квартири на час, поки тривало слідство та обшуки помешкань міністра. Завдяки рішучим діям ґасконця вдалося захопити велику кількість приватної переписки міністра і вмовити його написати листа з вимогою здатися королівським силам його прибічникам в провінції. Сучасники і навіть сам Фуке не могли не відзначити відмінні якості мушкетера — він поводився суворо, але ввічливо з арештованим і навіть боронив його від розлючених громадян, які намагалися йому помститися. Виконавши з честю доручення короля д’Артаньян допровадив Фуке до його місця ув’язнення у Венсеннському замку і очікував на нові доручення Людовика.

[ред.] Приватне життя

На відміну від літературного персонажу Дюма, справжній д’Артаньян був сімейним чоловіком — принаймні певний час. Він був одружений і мав дітей. За документами, які дійшли до нашого часу, 5 березня 1659 року Шарль Ож'є де Бац де Кастельмор, граф д’Артаньян склав шлюбний контракт у малому залі Лувра у присутності його вірного друга Франсуа де Бемо, маршала Франції та інших видатних осіб королівства з Анною-Шарлоттою-Кристиною де Шанлесі. Офіційне вінчання відбулося місяцем пізніше на батьківщині нареченої. Історики припускають, що обидва познайомилися під час візиту д’Артаньяна роком раніше, а саме у 1658 р., до Ліону, де він супроводжував короля і Анну Австрійську під час їх подорожі.

Анна-Шарлотта вже була немолодою жінкою, (на момент шлюбу їй вже було за 30 років) та вдовою капітана кавалерії, який загинув на полі бою. Вдова, однак, мала багато інших переваг, а саме те, що вона походила з відомого благородного та старовинного роду і зі спадщиною першого чоловіка та власного батька накопичила неабияке багатство ^[3]. Для бідного ґасконця-холостяка одруження на багатій нареченій, та ще з такого стародавнього роду, було ще одним свідченням підвищення його соціального статусу.

Можна припустити, що шлюб був не тільки по коханню, оскільки розсудлива та мудра жінка заздалегідь передбачила усі фінансові обставини у шлюбному контракті і забезпечила своє майбутнє у разі розторгнення шлюбу. На щастя, шлюб не розпався, але щасливе подружнє життя Шарля і Шарлотти теж не тривало довго. Для д’Артаньяна — закоренілого холостяка, подружнє життя було другорядним поруч зі службою королю і він не вагаючись залишав Шарлотту наодинці, виконуючи накази короля. Через рік після шлюбу народився перший син — Луї, але д’Артаньян в той час виконував роль тюремщика Фуке і відвідував дружину з немовлям тільки епізодично. З часом терпець Шарлоти увірвався, вона залишила Париж і поїхала собі на батьківщину у власний маєток, де і народився у червні 1661 р. другий син, перше ім’я якого теж було Луї. Через суперечки з чоловіком обидва хлопці залишались офіційно нехрещеними аж до самої смерті їхнього батька ^[2].

[ред.] Довірена особа короля

В історії Франції і особливо в історії правління Людовика XIV арешт Ніколя Фуке відігравав надзвичайно важливу роль для утвердження доби абсолютизму, яку започаткував Людовик. Для короля, особливо в тому молодому віці, арешт всемогутнього міністра фінансів означав своєрідний державний переворот і остаточне прибирання влади у власні руки. Людовик приділяв надзвичайну увагу обставинам ув’язнення міністра, оскільки втеча Фуке з під варти чи навіть його спілкування з прибічниками означало б фактичний початок громадянської війни. Саме тому Людовик відрядив д’Артаньяна для охорони опального міністра. Мушкетер під час арешту Фуке вже зарекомендував себе як людина, на яку король міг повністю покластися і довірити таку важливу місію.

На протязі трьох років д’Артаньян старанно виконував обов’язки тюремщика — він не тільки тримав Фуке в ув’язненні, але й слідкував за тим, щоб в’язень перебував у повному інформаційному вакуумі і не листувався ні з ким. Король, сам Фуке і сучасники відзначали, з якою ефективністю і старанням він виконував цю місію. Він не тільки педантично виконував розпоряження короля стосовно утримання в’язня, але йому також вдалося зажити прихильності і вдячності самого Фуке тим, що він поводився з ним хоча й суворо, але справедливо. Прихильність Фуке і тих, хто йому співчував, здобула йому певних недоброзичливців при дворі, але вдячність короля за так добре виконане важливе завдання перетворила його з одного з королевських мушкетерів в одного з довірених осіб короля Людовика XIV.

Завдяки старанній службі та вірності королю він тепер мав добру репутацію також і при дворі, в армії і серед мушкетерів, де він з часом отримав звання капітана. Його репутація була настільки доброю, що числені особи при дворі змагалися в честі мати д’Артаньяна в якості хрещеного батька новонароджених. Хоча його в той час вже залишила дружина, він почав облаштовувати своє життя у Парижі як справжній вельможа, придбав будинок, розкішні меблі, шикарно оздоблений одяг. Раптом про бідного родича-ґасконця згадали племінники з роду Монтеск’ю, дружно почали називати себе теж д’Артаньянами і завдяки його протекції отримали місця в королевській гвардії та роті мушкетерів ^[6][2]. Високородні керівники мушкетерів залишили справу керування ротою д’Артяньянові і він сприяв тому, що за цей час вони преобразилися — підвищився їх престиж, вони регулярно отримували добру платню, розкішне убрання і навіть кількість мушкетерів значно збільшилася.

[ред.] Останні роки життя

Король, як завжди довіряв д’Артаньянові найбільш важливі і часом секретні місії. Згадуючи про успішно виконану місію по арешту Фуке, король знову поручив йому перепровадити до місця ув'язнення іншого вельможу, який потрапив в немилість до короля — герцога Антуана де Лозенна. 19 грудня 1671 року у супроводі свого племінника та підрозділу мушкетерів він доставив герцога до замку Піньєроль — місце де вже був в ув'язненні Ніколя Фуке. Добре виконана місія та відданість д'Артаньяна настільки сподобалася королю, що вже 15 квітня 1672 року він отримав звання генерал-майора ^[2]. Це було останнє найвище звання в його житті, але король ще мав для нього важливі завдання.

[ред.] Губернатор Лілля

Разом з жезлом генерал-майора він був призначений губернатором м. Лілля та округу ^[3]. д'Артаньян був справді вражений такою милостю короля — на такі посади звичайно призначали нащадків відомих та старовинних родів. Вибір пав на нього саме тому, що він вже мав репутацію дійового та рішучого вояки, який був здатний навести порядок у прифронтовому місті та у фортеці. І справді, сподівання короля виправдалися доволі швидко — д'Артаньян не тільки утримував регіон в безпеці, боронив від рейдів голандських та іспанських військ, але й укріплював фортецю, сприяв розробленню нових конструкцій бойових гранат. На відміну від інших високородних але бездіяльних губернаторів, д'Артаньян втручався у справи усіх підрозділів гарнізону і зі своїм запальним ґасконським характером швидко зажив собі ворогів, які почали скаржитися королю. Коли ж король 6 грудня 1672 року його таки відкликав до Парижу, він не сприйняв це як немилість, а радше як нагороду і можливість знову бути при дворі короля на чолі роти мушкетерів.

[ред.] Загибель

1 травня 1673 року король Людовик XIV відправився на війну у Нідерландах. Ціллю цієї війскової експедиціїї було захоплення міста і фортеці Маастріхт, яке мало ключове значення в регіоні. Початок кампанії був дуже сприятливий для французьких військ — було захолено декілька дрібних фортів та укріплень; д'Артаньян незважаючи на своє високе звання сам безпосередньо приймав участь у рейдах та атаках. 25 червня 1673 року обложені голандці зробили відчайдушну вилазку і контратакували підрозділ королевської гвардії під стінами Маастріхту. В паніці гвардійці почали відступати і стала загроза втрати важливого укріплення, яке французи здобули з великими втратами днем раніше. д'Артаньян за власної ініціативи швидко організував загін мушкетерів та гвардійців і пішов на їх чолі в атаку проти наступаючого ворога. З допомогою інших підрозділів, французьким загонам вдалося вибити голандців з укріплення, але в цій битві також загинув і д'Артаньян.

Його знайшли в той же день серед багатьох тіл інших французів — він помер від кулі, яка влучила йому в голову. Втрата такого досвіченого та поважного мушкетера вразила не тільки числених його підлеглих, які його дуже шанували, але й навіть короля. У своєму листі до королеви Людовик XIV писав про свій жаль з приводу загибелі такого вірного й досвідченого вояки. В присутності племінників д'Артаньяна його поховали з почестями під стінами Маастріхту ^[2].

[ред.] Вшанування пам'яті

Вдячність короля вдові та дітям д'Артаньяна була щирою та щедрою. Коли вдова мушкетера нарешті вирішила, охрестити дітей яким було тоді 12 і 13 років, хрещеним батьком першого став сам король Людовик XIV, а другого його син — наслідник престолу. Також, коли у Бац-Кастельморів пізніше з'явилися поблеми з підтвердженням графського титулу, король не забув родину вірного мушкетера і посприяв швидкому завершенню справи.

Незважаючи на відважність і вірну службу, історія д'Артаньяна могла залишитися відомою тільки історикам, якби не Ґат'єн де Куртіль де Сандра. Він бува маловідомим новелістом, який вперше описав пригоди мушкетера у своєму романі «Спогади д'Артаньяна» у 1704 році. Тому що де Куртіль вже мав репутацію бульварного новеліста, на роман ніхто не звернув особливої уваги. Дюма знайшов цей роман в бібліотеці і на основі того, що Куртіль написав про мушкетера, він у 1844 році написав свій перший роман «Три мушкетери», якій став надзвичайно популярним. За першим романом вийшли ще два — «Двадцять років потому» і «Віконт де Бражелон, або Десять років потому». Завдяки цим романам д'Артаньян прославився не тільки у Франції, але й майже по всьому світі.

Не забули про свого земляка і ґасконці, на його батьківщині в Люпіаці в його честь була названа вулиця і готель, в столиці Ґасконі м. Ош йому встановили пам'ятник у 1931 р. Потомок д'Артаньяна, Амері де Монтеск'ю заснував у 1951 році спілку «Компанія мушкетерів», до якої зараховують людей, які прославили ім'я д'Артаньяна — письменників, акторів, художників. Наразі ця спілка нараховує 30 членів ^[7]. На місті його загибелі, у Маастрихті д'Артаньяну встановили три пам'ятники — один з них на місці його загибелі. Кожного року в день загибелі мушкетера, який фактично був загарбником їх країни, голандці проводять фестиваль вшанування його імені. В рамках фестивалю презентують нові книжки, скульптури та картини про нього.

[ред.] д'Артаньян в кіно

• Еме Сімон-Жирар, Три мушкетери (1921) (1933)
• Джин Келлі, Три мушкетери (1948)
• Джорж Маршал, Три мушкетери (1953)
• Жерар Філіп, Королі і королеви Версалю (1954)
• Жерар Баррей, Три мушкетери (1961)
• Михайло Боярський, д'Артаньян і три мушкетери (телефільм) (1978)
• Філіп Нуаре, Дочка д'Артаньяна (1994)
• Ґабріель Бірн, Чоловік в залізній масці (1998)

[ред.] Примітки

[ред.] Джерела

• Jean-Christian Petitfils. Le veritable d'Artagnan. ISBN 2-84734-031-9
• Odile Bordaz. D'Artagnan, mousquetaire du roi: Sa vie, son époque, ses contemporains ISBN 2921425696

[ред.] Зовнішні посилання

• Le véritable d'Artagnan
• Un Gascon illustre et mal connu
• Истинный д'Артаньян
• Знаменитый Д'Артаньян существовал на самом деле.
• Жизнь "невероятная, как вымысел"
• The Adventures of Musketeers in the Eastern Europe