Кардинал

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Кардинал Джузеппе Сірі одягнений у каппа маґна (cappa magna), накидку з довгим шлейфом, яка використовувалась до 1960-х років як парадне вбрання кардиналів.

Кардинал (від. лат. cardo — стрижень, ось; cardinalis — головний) — найвища посадова особа католицької церкви після папи, найчастіше єпископ. Всі кардинали разом складають Колегію кардиналів або Священну колегію, що наділена правом на конклаві обирати папу римського. Повна назва — Кардинал Святої Римської церкви (з лат. Сardinalis santæ romanæ Ecclesiæ).

[ред.] Історія

В Римській імперії, при Феодосії І, титул кардинала належав найвищим посадовим особам в імператорському домі, армії, префектам преторія Азії та Африки.

У церковному житті кардинали зустрічалися не тільки в Римській Церкві, але і в інших західних церквах. Та все ж таки особливе місце вони займають саме в церкві Риму, де вони призначалися з найнаближеніших до єпископа Римського священиків і дияконів. Римська церква поділялась на округи, в кожному з яких знаходилась центральна церква (Titulus). Кардинали були настоятелями цих центральних церков, в яких уділялися таїнства. Підпорядковані їм менші церкви округу були дияконствами.

У перші століття існування християнської Церкви кардинали стояли нижче за єпархіальні єпископів і не мали ексклюзивного права обирати Папу Римського (хоча часто вони обиралися саме з них, особливо з протодияконів). Правом обрання було наділене все римське духовенство за згоди народу. В період раннього Середньовіччя потужний вплив на вибори римського єпископа мали місцева знать, наслідком чого було зведення на престол таких пап, як Бенедикт IX. Пізніше фактичне право призначення пап монополізували імператори Священної Римської імперії.

Реакцією на на ці та на інші зловживання у католицизмі став Клюнійський рух, головною метою якого була реформа церкви. Головою цього руху був монах-бенедиктинець Ґільдебранд, який у 1049 р. став радником папи Лева IX і почав приводити в життя ідеї клюнійців. У 1059 р., під його впливом, папа Миколай II видав декрет «In Nomine Dominі» (з лат. «В Ім'я Господнє»), за яким правом обирати римського єпископа наділялися лише кардинали-єпископи (за апостольською конституцією 1179 р. «Licet de vitanda discordia» папи Олександра III — всі кардинали), а за імператором і народом (фактично римською знаттю) залишалося лише право формального схвалення (аккламації). В 1245 р. Інокентій IV зробив їх вищими вищими за єпископів і дав червоного капелюха (galero). Перші кардинали, що не належали фактично до римського кліру, з'явилися з 1162 р., коли папа Олександр ІІІ дозволив Конраду Віттельсбаху, архієпископу Майнцському, повернутися до своєї єпархії.

Пінтуріккьо. Кардинал Енеас Сільвіо Пікколоміні (папа Пій ІІ) отримує кардинальського капелюха

Через часті проблеми з проведенням конклавів папа Григорій IX в апостольській конституції "Ubi periculum" визначив, що для обрання папи необхідні дві третини кардиналів-виборщиків та встановив дисципліну на конклавах.

Чисельність кардиналів в різні часи відрізнялася досить суттєво, хоча загалом в часи Середньовіччя їх було приблизно 30 осіб (були випадки, коли іхня кількість знижувалася лише до 7). В 1586 р. папа Сикст V своєю буллою "Immensa æternis Dei" і конституцією "Postquam verus" встановив, що кількість кардиналів не може перевищувати 70 (по кількості 70 старійшин ізраїлевих і 70 апостолів): з них 50 кардиналів-пресвітерів, 14 кардиналів-дияконів і 6 кардиналів-єпископів. Кодекс канонічного права 1917 р. вказує, що кардинали мають бути посвячені в священицький сан. А в буллі Іоанна XXIII від 15 квітня 1962 р. "Cum Gravissima" вже вимагалося, щоб всі кардинали отримували єпископське свячення (хоча папа може їх від цього звільнити в особливих випадках). Цей же папа вперше порушив встановлену Сікстом V граничну чисельність кардиналів. В 1970 р. папа Павло VI motu proprio "Cum ingravescentem aetatem" встановив, що кардинали, чий вік перевищує вісімдесят років, втрачають право голосу на конклаві.

Кардинал Джуліо Мазаріні

Це ж було підтверджено в апостольських конституціях «Romano Pontifici Eligendo» 1975 р. (де також встановлювалося, що кількість кардиналів-виборщиків не може бути більшою за 120) та «Universi Dominici Gregis» 1996. Папа Павло VI також прирівняв тих з патріархів Східних католицьких церков, що наділені кардинальським титулом до кардиналів-єпископів.

[ред.] Кардинали корони

З часів понтифікату папи Климента V, першого авіньйонського папи, деякі світські правителі (а саме: імператори Священної Римської імперії, пізніше — австрійські імператори, королі Франції, Іспанії, Португалії та Польщі, веніціанські дожі) отримали право рекомендувати кандидатів на призначення кардиналами. Ці кардинали, що призначалися через відповідні політичні причини, отримали назву кардиналів корони (cardinales coronæ). Така практика була припинена в кінці ХІХ ст. В історії кардинали корони часто грали велику політичну роль, будучи міністрами та найголовнішими радниками своїх монархів. Найвідомішими серед них були французькі перші міністри — кардинали Рішельє, Джуліо Мазаріні та Флері, або в Англії — Томас Уолсі. Навіть будучи кардиналами. вони піклувалися в першу чергу про інтереси своїх монархів та держав, а часто кардиналами ставали саме через покровительство цих монархів. Також можна назвати кардинала Луї Рене Едуарда, принца Рогана, що особливо відомий своєю роллю у справі про намисто під час правління Людовика XVI.

[ред.] Палатинські кардинали та кардинали-протектори

Палатинськими кардиналами називались кардинали, що в зв'язку зі своєю посадою мали проживати в Апостольському палаці та знаходитись у розпорядженні папи. Вперше палатинські кардинали згадуються в 735 році, коли папа Гонорій ІІІ на додачу до 14 окружних дияконів увів посади ще 4 палатинських кардиналів-дияконів (cardinales Palatini), в обов'язки яких входила допомага у ведені папського господарства та допомагати папі при богослужіннях у Базиліках св. Іоанна Латеранського та св. Петра. Пізніше кожен папа призначав нових палатинських кардиналів на вже існуючі посади або створював нові. До ХХ ст. залишилось двоє палатинських кардиналів — Державний секретар Святого Престолу та Канцлер Святої Римської церкви. Папа Павло VI своїм motu proprio Pontificalis domus від 28 березня 1968 скасував посаду кардинала-канцлера з передачею його повноважень кардиналу-держсекретарю.
Також існувала традиція призначати кардиналів-протекторів, які мали захищати чернечі конґреґації та ордени. Основоположником такої практики вважається Святий Франциск Асізький, що радив своїм послідовникам просити папу призначити когось з кардиналів захисником Францисканського ордену. З 1964 Державний секретаріат більше не підтримує практику призначення кардиналів-протекторів чернечих орденів та конґреґацій, та продовжують існувати почесні кардинали-протектори церковних навчальних закладів, особливо папських.

[ред.] Структура Колегії кардиналів. Кардинальські сани

[ред.] Структура Колегії кардиналів

Загалом, вся Колегія кардиналів розподіляється на такі сани:

• Кардинали-єпископи (посідають 7 приміських престолів, хоча їх завжди 6)
• Кардинали-пресвітери (що наділяються римською титулярною парафією)
• Кардинали-диякони (що наділяються римським дияконством)

Зараз в колегії існує такий порядок старшинства:

• Декан кардиналів-єпископів, що є одночасно деканом всієї колегії
• Кардинали-єпископи в порядку наділення іх саном
• Кардинали-патріархи в порядку їх призначення
• Кардинал-протопресвітер, що очолює кардиналів-пресвітерів
• Кардинали-пресвітери в порядку наділення їх саном
• Кардинал-протодиякон, що є найстарішим членом сану кардиналів-дияконів
• Кардинали-диякони в порядку іх призначення

Кожен кардинал разом з призначенням отримує приміський (suburbicarian) єпископський престол, титул або дияконство. При цьому, папа на консисторії може перевести кардинала-пресвітера та кардинала-диякона з однієї титулярної церкви або дияконії до іншої. Також, кардинали-диякони, що перебувають в цьому сані 10 років можут стати кардинала-пресвітерами або кардинал-диякон може бути переведений в пресвітерський сан зі збереженням дияконства, яке стає титулом pro hac vice (тільки в цей раз) або pro ille vice (і для всіх інших випадків).^[1] Для того, щоб бути піднесеним до сану кардинала-єпископа або змінити приміську кафедру (що стається достатьньо рідко) потрібне особливе рішення папи. Найчастіше він обирає кардиналів-єпископів з кардиналів-пресвітерів, але може створити нове кардинальське звання безпосередньо в сані кардинала-єпископа.

[ред.] Кардинали-єпископи

Кардинали-єпископи — ієрархічно найвищий сан в Колегії кардиналів. Вони займать сім, так званих, приміських престолів: Остію, Веллетрі-Сеньї, Фраскаті, Порто-Санта Руфіна, Альбано, Палестріну, Сабіни-Поджо Міртето. Вони є єпископами-суффраганами римського митрополита і раніше не були кардиналами, але такими визнаються вже на початку Середньовіччя. Кардинали-єпископи було єдині, хто обирався завжди з посвячених єпископів навідміну від інших кардинальських санів.

В 119 р. папа Калліст ІІ об'єднав дієцезії Порто і Санта Руфіна (Сільва Кандіда). А папа Пій X своїм motu proprio Edita a Nobis від 5 травня 1914 р. встановив, що кафедра Остії завжди належить кардиналу-декану, при чому, свого попереднього престолу він не позбувається^[2]. Папа Павло VI 11 лютого 1965 р. видав motu proprio Ad purpuratorum patrum, за яким ті патріархи Східних католицьких церков, що призначені кардиналами прирівнюються до кардиналів-єпископів і стоят в ієрархії після них.

Зараз, після того, як папа бл.Іоанн XXIII видав 11 квітня 1962 р. motu proprio Suburbicariis sedibus, кардинали-єпископи не управляють своїми дієцезіями, а за них це роблять спеціально призначені єпископи^[3].

Кардинали-єпископи обирають зі свого числа декана (хоча раніше цю посаду займав найстарший кардинал-єпископ), який є, також, деканом всієї колегії. Це обрання затверджує папа^[4]. Декан, будучи першим серед рівних, організовує роботу колегії і є одним з небагатьох членів курії, що зберігать свою посаду на період вакантного престолу (Sede vacante). Також, саме кардинал-декан, як єпископ Остії, надає єпископське свячення обраному папі, якщо той на момент обрання не є єпископом^[5].

Кардинали-патріархи не беруть участі в обранні декана і не можуть бути обраними.

[ред.] Кардинали-пресвітери

Це найбільш численна группа кардиналів, що стоять в ієрархічному порядку між кардиналами-єпископами і кардиналами-дияконами. Ведуть своє походження від священиків, яких римський єпископ призначав настоятелями головних окружних церков в Римі. Пізніше, коли кардинали стали призначатися не з римського духовенства, вони стали призначатися номінальними настоятелями обраних римських парафій (tituli) для того, щоб належати до римського кліру. Зі збільшенням кількості кардиналів-пресвітерів збільшувалася і кількість титулярних церков. Зараз іх вже більше ніж 150.

Прийнято, що папа призначає єпископів значних дієцезій саме кардиналами-пресвітерами (хоча він не забов'язаний цього робити).

Їх очолює кардинал-протопресвітер, що є найстаршим за часом призначення кардиналом-пресвітером. Раніше він мав деякі церемоніальні функції на конклаві, але зараз через те, що вік до якого кардинали мають право брати участь в конклаві був обмежений, найчастіше він іх не виконує.

[ред.] Кардинали-диякони

Найнижчий за своїм ієрархічним положенням сан кардиналів. Ведуть своє походження від чотирнадцяти давніх римських дияконів, з яких сім очолювали папське домашнє господарство, а інші сім наглядали за майновим станом церков. В ранньому Середньовіччі фактично завідували економікою міста Риму та інших територій, що підпорядковувалися папі. Одночасно вони посідали, так звані дияконства — церкви, що не були парафіями і в яких не надавалися таїнства. Кількість кардиналів-дияконів довгий час практично не перевищувала традиційну цифру в 14 осіб, але пізніше почали створюватися нові дияконства і зараз іх кількість набагота більша. До початку XX ст. можна було бути не священиком, щоб бути кардиналом-дияконом (наприклад, в XVI ст. Реджинальд Поул був 18 років кардиналом до того, як був посвячений у священики), але зараз всі кардинали мають бути не тільки священиками, але й єпископами (крім випадків, коли папа вирішує інакше).

Кардинал-протодиякон Оттавіані коронує папу Павла VI

Найчастіше кардиналами-дияконами призначаються члени римської курії та дипломати Святого Престолу.

Кардиналів-дияконів очолює кардинал-протодиякон, яким призначається той кардинал-диякон, що є найстаршим за часом призначення і при цьому має право брати участь в конклаві. Колись ця посада була дуже впливовою. Перші протодиякони (архидиякони) Святої Римської церкви були головними завідувачами майна Римської церкви і мали допомагати вдовам, сиротам та іншим, хто потребував допомоги громади. Дуже часто саме протодиякони ставали папами і претендували на вищість над всім римським кліром. Зараз головною функцією кардинала-протодиякона є оголошення імені обраного папи після конклаву^[6]. Також він покладає паллій новим митрополитам, яким його надає папа, а також самому папі під час інтронізації. Раніше, під час папської коронації, він покладав йому на голову тіару.

[ред.] Роль кардиналів у церкві

Найголовніше завдання кардиналів в церкві — надавати поради папі Римському та допомагати йому в управлінні церквою^[7]. Найчастіше вони це роблять на консисторіях. Конисторії бувають:

• Звичайними (коли кардинали розглядають прості справи або збираються для різних урочистостей. Консисторії на яких проголошуються урочисті акти бувають публічними. Традиційна ж назва для простих консисторій — таємні)
• Надзвичайними (коли кардинали розглядають ситуацію в окремих церквах або особливо важливі питання)

Кардинали, також, займають деякі важливі посади в римській курії. Існують посади, які займають тільки кардинали: наприклад, кардинал-державний секретар.

Коли папський престол вакантний, Колегія кардиналів наділяється вищою адміністративною (і тільки адміністративною) владою. З їх компетенції виключені справи, які в силу традиції чи закону знаходяться у виключній компетенції римського єпископа^[8]. Всі високопосадовці і голови дикастеріїв римської курії йдуть у відставку, окрім посадовців самої колегії (декана, віце-декана та камерленга).

Камерленг Святої Римської церкви, якому допомагає Апостольська палата та троє кардиналів, опікується майновими питаннями та охороною світської влади римського єпископа. При цьому для найбільш важливих рішень він має отримати згоду Колегії кардиналів.

Колегія наділяється найвищою владою в самому Ватикані, але видавати декрети, що мають силу закону, вона має право лише в період вакантного престолу.

Кардинали єдині, хто наділений правом обирати папу Римського, хоча, формально, обраним може бути будь-який хрещений, неодружений чоловік, не єретик, який належить до Католицької церкви.

[ред.] Призначення

Папа Пій XII одягає новопризначеному кардиналу червоного капелюха.1953 р.

Кардинали призначаються папською буллою на таємній консисторії «в якості відомих своєю вченістю, звичками, набожністю та обачністю у ведені справ людей»^[9]. Після чого проводиться церемонія з призначення, на якій папа дає новопризначеному кардиналу червону біретту, кардинальський перстень і буллу.

[ред.] Кардинал in pectore

В деяких випадках, якщо він вважає за необхідне, папа може призначити кардинала таємно, in pectore (лат. в грудях). В такому випадку його ім'я не називається, але, якщо папа помре, не назвавши його імені, його призначення вважається недійсним^[10]. Подібна ситуація склалась, коли папа Іван Павло II заявив про те, що він призначив такого кардинала. Так, як його ім'я так і не стало відомим, то його призначення вважається недійсним.

[ред.] Привілеї та титули

[ред.] Одяг

Кардинальський одяг в крамниці родини Джамареллі. На маненкені висить червона кардинальська сутана, роше та моцетта з наперсним хрестом. Біля нього митра, червона біретта та червоний пояс.

Традиційний колір кардиналів — червоний, що символізує кров Христа та віддінасть кардиналів вірі.

Основною відзнакою був кардинальський червоний капелюх зі звисаючими стрічками і китицями — галеро (galero). Вона одягалась під час консисторії і використовувалась практично лише двічі — під час призначення і після смерті, коли її клали в ногах померлого кардинала, а потім поміщали над поховальним катафалком. Саме галеро з 30-ма китицями можна побачити на кардинальському гербі. Після інструкції Ut sive sollicite від 31 березня 1969 р. вона, як і деякі інші елементи одягу, більше не використовується. Тепер, папа, або, якщо церемонія проходить поза межами Риму — легат, одягає на голову новопризначеному кардиналу червону біретту.

Кардиналами використовувались два види римського капалюха (capello romano) — один звичайний чорний з червоним шнуром і червоний, подібний до папського, з косою і позолоченим шнуром, який одягався разом з роше (rochet) і моцеттою (mozzetta) при урочистих церковних процессіях. Також існував великий солом'яний капелюх, покритий червоним шовком, що використовувався для захисту від сонця.

Іншим знаком кардинальської влади є золотий перстень із сапфіром (ombrellino), з внутрішньої сторони якого зображується герб папи, що призначає даного кардинала, а з завнішньої будь-яке обране папою зображення (тепер це зображення розп'яття з Дівою Марією та ап.Іваном по сторонах).

Весь хоровий кардинальський одяг, окрім роше, також червоний, включно з рясою, моцеттою, пілеолусом (zucchetto) та біреттою. Звичайно ж вони носять чорну єпископську рясу з червоним поясом і червоними підшивками. Також кардинали використовують пальто-накидку (ferraiolo) червоного кольору.

Кардинали-патріархи традиційно носять одяг, що використовується в їх літургійній традиції.

[ред.] Привілеї

Кардинали виключені з під юрисдикції єпископів, на території єпархій яких вони знаходяться, маючи старшинство перед всіма, окрім папи Римського^[11]. Вони, також, мают право служити месу в будь-якому храмі, поза Римом не питаючи дозволу місцевого єпископа. Вони можуть бути присутніми на Вселенському соборі навіть без спеціального запрошення і не будучи єпископами.

Як і єпископи, кардинали, що не наділені єпископським саном мають право носити митру та наперсний хрест.

[ред.] Титул

При Урбані VIII в 1630 р. кардинали отримали титул «Eminentissimus», «Eminentia» (лат. Високопреосвященнійший). Таким чином їх повний титул —Eminentissimus ac reverendissimus Dominus Dominus (Ім'я) Sanctæ Romanæ Ecclesiæ cardinalis (Призвіще) (Високопреосвященнійший і найдостойніший пан (Ім'я) Святої Римської церкви кардинал (Призвіще)).

Звертання — Ваше Високопроесвященство.

[ред.] Українські кардинали

3 українців кардиналами були: митрополит Київський Ісидор (15 ст.), митрополити Львівські Михайло Левицький, Сильвестр Сембратович, Йосип Сліпий, Мирослав Іван Любачівський. Сьогодні титул кардинала має глава Української Греко-Католицькоі Церкви Верховний Архієпископ Києво-Галицький Любомир Гузар та архієпископ Львівський латинського обряду Мар'ян Яворський.

[ред.] Інші значення в релігійному житті

В Англійській церкві кардиналами називаються два члена Колегії Меньших каноників собору св. Павла з якими консультувалися по літургійним питанням. Вони мали право служити месу на головному вівтарі собору, отримували доходи від похорон і мес, які служилися в соборі. Також, молодший з них, мав ходити по хворих і причащати вмираючих під час епідемій чуми. За це він отримував подвійну плату грошима, хлібом та пивом з фондів колегії.

[ред.] Виноски

1. ↑ Кодекс канонічного права, 1983 року (рос.), Канон 350 §5
2. ↑ Канон 350 §4
3. ↑ Канон 357 §1
4. ↑ Канон 352 §2
5. ↑ Канон 355 §1
6. ↑ Канон 355 §2
7. ↑ Канон 353
8. ↑ «1. На час вакантності Апостольського Престолу, Колеґія кардиналів не наділена повноваженнями або юрисдикцією щодо життя Верховного Понтифіка або його перебування на своїй посаді. Ці питання знаходяться повністю та виключно в компетенції майбутнього папи. В зв'язку з чим я заявляю, що Колеґія кардиналів не наділена будь-якими повноваженнями або юриздикцією щодо життя чи знаходження на посаді Римського Понтифіка. Мова йде про питання, які Колеґія кардиналів може вважати такими, що виходять за рамки цієї конституції.
   2. На час вакантності Апостольського Престолу керування Церквою надається Колеґії кардиналів виключно для вирішення щоденних питань, питань, що не можуть чекати і для підготування всього необхідного для виборів нового папи. Ця діяльність має вестись виключно в рамках, встановлених дійсною конституцією: отже необхідно виключити всі питання, що, згідно закону чи практики, відносяться до виключної компетенції Римського Понтифіка або стосуються правил обрання нового папи, що викладені в цій конституції»
   Папа Іван Павло ІІ, Апостольська конституція «Universi Dominici Gregis», розділ І частини І, §§ 1 та 2
9. ↑ Канон 351
10. ↑ Канон 351 §3
11. ↑ Канон 357 §2

[ред.] Дивись також

• Конклав
• Декан Колеґії кардиналів
• Кардинал-протодиякон
• Словник термінів із всесвітньої історії

[ред.] Джерела та посилання

• Іван Павло ІІ, Кодекс канонічного права, 1983 рік (рос.)
• Сайт Сальвадора Міранди про кардиналів (англ.)
• Інформація про кардиналів на Giga-Catholic (англ.)
• Motu proprio Ad Suburbicarias Dioeceses (лат.)
• Motu proprio Suburbicariis sedibus (лат.)
• Cardinal, Johannes Baptist Sägmüller, Catholic Encyclopedia
• James-Charles Noonan, Jr. The Church Visible: The Ceremonial Life and Protocol of the Roman Catholic Church. Viking, 1996. ISBN 0-670-86745-4

   

Ця стаття входить до числа добрих статей україномовного розділу Вікіпедії.