Бузоні Ферруччо
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Данте Мікеланджело Бенвенуто Ферруччо Бузоні (іт. Dante Michelangelo Benvenuto Ferruccio Busoni; 1 квітня 1866, Емполи - 27 липня 1924, Берлін) - італійський композитор, піаніст, диригент і музичний педагог.
Батько Бузоні був кларнетистом, мати - піаністкою. Ферруччо був музикантом-вундеркіндом, його перший концертний виступ в ансамблі з батьками відбуся в семирічному віці. Через кілька років він був представлений у Відні Ф. Лісту, Й. Брамсу й А. Рубинштейну. 12-річний Бузоні представив в Граці власний твір - "Stabat Mater". З 1888 г. почалася викладацька кар'єра Бузоні: він працював в 1888 р. в Гельсингфорсі (де займався, зокрема , з Яном Сібеліусом і зустрів свою дружину Герду Шестранд), в 1890 р. в Москві, в 1891-1894 гг. в Бостоні. Паралельно з педагогічною діяльністю Бузоні складав музику і концертував як піаніст.
З 1894 р. Бузоні жив, головним чином, в Берліні. Як піаніст і насамперед як диригент він виступав пропагандистом нової музики, виконуючи твори Б. Бартока, А. Шенберга, Сібеліуса (особливою популярністю користувався цикл оркестрових концертів 1902-1909 рр.). В 1907 р. Бузоні опублікував невеликий трактат "Ескіз нової естетики музичного мистецтва" (нім. Entwurf einer neuen Ästhetik der Tonkunst), що зробив революцію в музикології. У цій праці Бузоні наполягав на тому, що єдиний критерій якості музики - її "самость", незвідність ні до яких інших видів мистецтва (у зв'язку із чим, зокрема, відмовляв у праві на існування "програмної музики"). Бузоні наполягав на поверненні в музичну практику імпровізації, на відмові від традиційної гармонії й системи інтервалів (звичні мажор й мінор він уважав безглуздими оковами), на використанні можливостей електрики у звуковидобуванні. "Вільним народилося музичне мистецтво, і доля його - стати вільним", - стверджував Бузоні у своєму творі, що зробив значний вплив на найрадикальніших музичних реформаторів 1910-20-х рр. - таких, як Луїджі Руссоло і Едгар Варез. Втім, у власній творчості Бузоні не був ультрарадикальним автором, хоча пізні фортепіанні сонати (1910 та 1912) значною мірою атональні.
В 1913 р. Бузоні почав працювати в Болонській консерваторії, однак з початком першої світової війни виїхав в Цюріх, відмовляючись виступати на території воюючих країн. В 1920 р. він повернувся в Берлін, знову викладав (одним з останніх його учнів був Курт Вайль) і працював над грандіозною оперою "Доктор Фауст", що завершив уже після його смерті филипп Ярнах.
На згадку про Бузоні в Больцано з 1949 г. проводиться щорічний конкурс піаністів; серед його лауреатів були Марта Аргеріх (Аргентина), Володимир Селівохин і Лілія Зільберштейн (СРСР), Ганна Кравченко й Олександр Романовський (Україна), Мзія Сімонишвілі (Грузія), Олександр Штаркман й Олександр Кобрін (Росія).
[ред.] Творча спадщина
У своїй оригінальній творчості Бузоні в значній мірі підсумував шляхи, що пройшла академічна музика до нього. Це добре помітно вже по тій ролі, які відіграють у його спадщині транскрипції — насамперед творів Й. С. Баха. Значною популярністю користуються виконані Бузоні транскрипції для фортепіано органної Токати й фуги ре мінор та скрипкової Чакони ре мінор (транскрипція сольного скрипкового твору для фортепіано в кожному разі являє собою непросте завдання, однак масштаб бахівського твору робить її набагато складнішою). Однак границя між транскрипцією й оригінальною роботою в Бузоні досить невиразна: він широко застосовує цитати та варіації. Так, найбільш відома п'єса Бузоні для фортепіано соло, «Fantasіa Contrappuntіstіca» (перша редакція 1910), являє собою, виражаючись сучасною мовою, триб'ют Баху — розгорнуту фантазію на тему останньої, незакінченої фуги Баха з «Мистецтва фуги». Серед авторів, чиї добутки так чи інакше — від прямих цитат до проходження загальному духу й ладу музики — використані Бузоні у своїй творчості, такі різні фігури, як Моцарт, Паганіні, Бізе, Ліст. Такий підхід був для Бузоні принциповим: в «Ескізі нової естетики музичного мистецтва» він писав про те, що для створення нової музики необхідно витягти квінтесенцію з музичної культури минулого.
У дусі пізнього романтизму Бузоні тяжів у своїй творчості до композицій великого масштабу і значної технічної складності. Так, його фортепіанний концерт (1904) триває не менш 70 хвилин, гру соліста супроводжує оркестр максимального складу, а в останній частині повинен вступати захований до часу від слухачів хор.
Бузоні — автор трьох опер: «Вибір нареченої» (нім. Dіe Brautwahl; 1911, по Гофману), «Турандот» і «Арлекіно» (обидві 1917). Над четвертою, «Доктором Фаустом», він почав працювати в 1916 р., але завершити не встиг. Опера була закінчена учнем Бузоні Ярнахом по рукописах, що залишилися, і чернеткам; в 1980-і рр. дослідник творчості Бузоні Ентони Бомонт запропонував інше завершення, з використоанням матеріалів тих нотних рукописів Бузоні, які Ярнаху не були доступні.
Бузоні також часто виступав як редактор і публікатор музики інших композиторів. Найбільшою мірою він виявив себе як публікатор Баха, причому досить що активно впливав на оригінальну партитуру: у виданому Бузоні (при участі його учнів Егона Петрі і Бруно Муджинеллі) повнім зібранні клавірних п'єс Баха розставлені темпи, фразування, розгорнуті пропозиції по інтерпретації (аж до позначення можливих скорочень при концертному виконанні). Бузоні також публікував партитури Бетховена, Шопена, Шумана, Брамса, Ліста й ін.
