Скелет

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Скелет, кістяк (з грец. σκελετός, буквально — висохлий) — сукупність твердих тканин у тваринному організмі, які слугують опорою тіла або окремих його частин і (або) захищаючих його від механічних ушкоджень.

У деяких безхребетних скелет зовнішній, звичайно у виді раковини або кутикули. Кутикулярний скелет характерний для багатьох хробаків і особливо для членистоногих, в яких він представлений хітиновим панциром, іноді просоченим вапном. Колонії гідроїдних одягнені загальною кістяковою оболонкою — перисарком. Масивний вапняний кістяк мадрепорових коралів, що утворюють основу коралових рифів тропічних морів, також зовнішній, хоча ектодерма, що його виділяє утворює складки, що глибоко вдаються в тіло. Всередині скелета безхребетних у простих випадках (у губок) представлений вапняними або кремінними голками — спікулами. Вапняний скелет голкошкірих залягає в з'єднувальнотканинному шарі шкіри й утворюється мезодермою. У головоногих молюсків є внутрішній хрящовий кістяк, що захищає мозок і очі. У нижчих хордових (безчерепних) внутрішній скелет представлений хордою. В хребетних внутрішній скелет вкрай ускладнений і підрозділяється на скелет голови (череп), осьовий скелет тулуба (хорда, хребці і ребра) і скелет кінцівок, у круглоротих і деяких риб хорда зберігається довічно, але в більшості хребетних вона в ході онтогенезу витісняється тілами хребців. Внутрішній скелет круглоротих і хрящових риб залишається хрящовим довічно, у кісткових же риб і наземних хребетних хрящ в онтогенезі більш-менш повністю заміщається кісткою, що утворює майже весь скелет у кісткових риб, плазунів, птахів і ссавців. У хрящових риб внутрішній скелет доповнюється зовнішнім, що складається з плакоїдних лусок. У кісткових риб і наземних хребетних луски голови і передньої частини тулуба перетворяться в шкірні, або накладні, кістки черепа і плечового пояса. Шкірні кістки черепа зростаються з внутрішнім черепом і у вищих хребетних частково заміщають його. Залишки лускатого покриву зберігаються на тілі в безногих земноводних, а у виді так званих черевних ребер — у гатерії і крокодилів. Кісткові луски, або пластини, виникають у шкірі в наземних хребетних і вторинно; вони добре розвинуті в крокодилів і декотрих ящірок, а в черепах і броненосців утворюють зовнішній кістковий панцир, який у черепах зростається з хребцями і ребрами.

Кістки і хрящі можуть з'єднуватися один з одним рухливо (суглоби) або нерухомо (шви і зрощення).

Головний план будови кістяка хребетних досить консервативний, хоча адаптація організмів до існування в різноманітних умовах середовища може супроводжуватися значною мінливістю скелету. Особливо це відноситься до скелету кінцівок, які пристосовані до різних способів пересування (ходіння, біг, стрибання, риття, лазіння, плавання, політ і т. д.). При цьому кінцівки можуть зникнути зовсім (наприклад, у безногих земноводних, змій, передні — у китів), окремі їх кістки можуть зникати або зливатися із сусідніми і, навпаки, число їх може збільшитися (наприклад, фаланги). У людини в складі скелету більш 200 кісток. За будовою він близький до скелета людиноподібних мавп, від якого відрізняється головним чином будовою і більшою ємністю черепа, формою кісток кінцівок, хребта і таза, що обумовлено інтенсивним розвитком головного мозку і прямоходінням. У порівнянні з жінками для скелету чоловіків характерні більш масивні кістки кінцівок, більш широка грудна клітка і вузький таз.

Кістяк у палеоантропології — основне джерело для вивчення морфологічної еволюції людини і реконструкції фізичного вигляду його предків. Найранніші і найважливіші перетворення кістяка в процесі антропогенезу позв'язані з розвитком прямоходіння. Зміни в скелеті нижньої кінцівки, які дозволили перейти до пересування на двох ногах, оформилися не пізніше 3-4 млн. років тому (австралопітеки, ранні представники роду Homo). Еволюція руки представлена в палеоантропології більш скупо, але на підставі наявних даних можна припускати, що сучасний тип людської кисті склався на пізніх етапах антропогенезу; те ж, очевидно, справедливо і для черепа. Своєрідними морфологічними рисами скелету, позв'язаними насамперед зі збільшенням його масивності, володіли багато палеоантропів (неандертальці). Великий інтерес вивчення кістяка представляє також для висвітлення деяких сторін життєдіяльності викопних попередників теперішньої людини. Так, за даними остеології можлива: непряма оцінка стану деяких функцінальних систем організму, наприклад, його гормонального статусу (палеоендокринологія), судження про особливості вікової динаміки (темпи розвитку кістяка, прорізування зубів, передчасне і фізіологічне старіння) і репродуктивної функції («палеоакушерскі» дослідження), уявлення про дієту (білкова недостатність, наявність деяких мікроелементів, рослинних пігментів і т. д.), а також про хвороби.

[ред.] Джерела

• Биологический энциклопедический словарь / Гл. ред. М. С. Гиляров; Редкол.: А. А. Баев, Г. Г. Винберг, Г. А. Заварзин и др. — М.: Сов. энциклопедия, 1986.—831 с., ил., 29 л. ил.