Закарпаття
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Закарпаття (Закарпатська Україна) — історико-географічний край у південно-західній Україні, обіймає південне узбіччя Карпат та прилеглу до них частину низовини, положені в басейні р. Тиси. Приблизно співпадає з територією сучасної Закарпатської області
Закарпаття (Закарпатська Україна), історико-географычний край у південно-західній Україні, обіймає південне узбіччя Карпат та прилеглу до них частину низовини, положені в басейні р. Тиси.
[ред.] Положення, границі
Закарпаття — це єдина частина України, розташована за головним карпатським хребтом, яка входить до обсягу паннонського басейну, а тим самим єднає Україну з цією частиною Сер. Европи; сполучення з Україною полегшують численні карп. провали. З другого боку, уздовж півд. краю Карпат та гор. Тиси (Мармароська котловина) проходить шлях, який в’яже Закарпаття із Словаччиною і Чехією на зах. та з Семигородом і Молдавією на сході. Таке переходове положення вплинуло на те, що Закарпаття входило впродовж [[|ряду століть до складу держ. організму, що посів ядро паннонської низовини, — Угорщини, та сприяло схрещуванню на Закарпаття різних політ. і культ. впливів. Проте, Закарпаття не лежало на гол. шляхах і було надто мале, щоб відіграти більшу ролю, і тому становило лише крайню провінцію Угорщини, в складі якої не творило навіть однієї адміністративної одиниці, але входило до складу ряду жуп (Мармарош, Уґоча, Берег, Унґ, Земплин, Шариш, Спиш), що простягалися ще далі на південь й обіймали частини угорської, словацької й румунської етнографічної території. До 1919 р. під Закарпаттям розуміємо лише ту частину Угорщини, в якій жили українці (тому поширена назва «Угорська Русь», «Угорська Україна»), а її межами були етнографіч межі з румунами й угорцями на півдні та словаками на заході; в цих етнографіч межах Закарпаття Обіймає 15 600 км2.
1919 p., після відділення Закарпаття від Угорщини, створено з основної частини Закарпаття окрему автономну країну в межах Чехо-Словаччини, т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну»; невелику частину Закарпаття, положену на південь від Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина), приділено до Румунії, а зах. частину — Пряшівщину — до Словаччини. Проте до Карп. України прилучено вузьку смугу угорської етнографічної території з метою поширити її територіальну базу й увійти у володіння важливою повздовжньою залізницею (Кошиці—Чоп — Хуст— Рахів), що сполучала Закарпаття із рештою Чехо-Словаччини і з Румунією. Стан Закарпаття в 1918—38 pp.:
| Територія в км2 | Людність в тис. (в 1930 р.) | |
| Карп. Україна в етнографіч межах | 11400 | 616 |
| Пряшівщина | 3500 | 118 |
| Закарпаття в межах Румунії | 700 | 26 |
| Разом етнографіч Закарпаття | 15 600 | 760 |
| Карп. Україна в політ. межах | 12 600 | 725 |
В межах Чехо-Словаччини Закарпаття мало дуже важливе геополітичне значення як поміст, який в’язав Чехо-Словаччину з Румунією, а тим самим був територіяльною віссю т. зв. Малої Антанти та одночасно відділяв Угорщину від Польщі. Нині геополіт. значення Закарпаття для СРСР, також для України, полягає в тому, що тут СРСР входить безпосередньо на територію Сер. Наддунайської Европи.
З 1938 р. межі Карпатської України зазнали кількох змін. Після віденського арбітражу Карпатська Україна обіймала лише етнографічну територію без м. Ужгорода і Мукачева (11 100 км2 і 552 000 меш.); адміністративна одиниця Закарпаття в межах Угорщини (1939—44) була зменшена ще на територію з м. Севлюш, Тячів і Солотвина, натомість її збільшено на зах. коштом Словаччини (територія 1050 кмі 41 000 меш.). Таким чином Закарпаття в межах Угорщини 1939—44, за статистикою 1941, обіймало 12 060 км2 і мало 622 000 мешканців. Закарпаття в межах УРСР обіймає ту саму територію, що й в межах Чехо-Словаччини, збільшену на півд. зах. територією навколо с. м. т. Чоп і становить окрему адміністративно-територіяльну одиницю — Закарп. обл. (12 800 км2 і 929 000 меш. на 1956 р.)
[ред.] Природа
Закарпаття охоплює дві різні геогр. країни — Потиську низовину (її тепер називають також Закарп. низовиною) та частину Сх. Карпат. Потиська низовина обіймає 15% Закарпаття і становить собою алювіяльну, легко хвилясту, часто підмоклу рівнину, з острівними вулканічними горами. Разом з підгір’ям Карпат це найбагатша частина Закарпаття завдяки корисному рельєфові і кліматичним умовам та найкращим на Закарпаття ґрунтам. Карпати мають на території Закарпаття типову для Сх. Карпат смугову будову, що полягає в чергуванні повздовжніх високих гірських смуг з нижчими повздовжніми заглибинами. На Закарпаття вони виступають в напрямі з півд. на півн.: 1) Вулканічні Укр. Карпати разом з підгір’ям, відділені вузькою 2) Внутрішньою Карп. долиною і Мармароською улоговиною від високого 3) Полонинського Бескиду, в свою чергу відділеного 4) Сер.-Карп. улоговиною від розкиненої на півн. 5) високої смуги Сер. Бескиду, Високого Бескиду і Ґорґанів. Найбільше на сх. висунену частину Закарпаття займають Гуцульські Альпи. Ці повздовжні смуги перетинають поперечні притоки Тиси і сполучають усю країну в одне ціле. Зах. Закарпаття (Пряшівщина) входить здебільша до складу Низького і Зах. Бескиду.
[ред.] Клімат
Клімат Закарпаття помірковано-континентальний; завдяки Карпатам, що охороняють Закарпаття з півн., він тепліший від ін. частин України, положених в такій самій геогр. ширині. Клімат зокрема сприятливий на низовині й підгір’ї та дозволяє на культуру садів і винограду, а навіть деяких субтропічних рослин (температура Ужгороду на висоті 132 м: в січні —3,1°С; в липні +20,1°С; 770 мм опадів); в горах клімат змінюється залежно від висоти (напр., Ясіння на висоті 652 м — в січні —7,7°С, в липні +16,9°С, 1 030 мм опадів). Ще більше впливає висота на рослинність, яка поділяється на ряд смуг: лісостеп, рослинність на низовині, підгірська смуга до 400 м, нижча і вища смуга лісів та смуга полонин із субальпійською рослинністю (див. Карпати).
В. Кубійович
[ред.] Праісторія та рання історія
Найстаріші археологічні знахідки на території Закарпаття походять з неолітичної доби бл. 4 000 pp. до Хр. Це Буківська культура, що виявляє деяке споріднення з Трипільською культурою центр. України. Вже за часів неоліту із Закарпаття йшов експорт обсидіянових виробів до Галичини. Проміжне геогр. положення Закарпаття та його природні багатства (зокрема соляні копальні гор. Потисся) здавна притягали на Закарпаття різних завойовників. При цьому первісне населення Буківської культури залишилося на місці як субстратна верства. У бронзову добу (2 тисячоліття до н.е.) на Закарпаття починається металеве виробництво (мечі, ножі, серпи, сокири), що його пов’язують з приходом трако-дракійських племен з Семигороду. В останніх віках до Хр. Закарпаття опанували кельти, що прибули із зах.; вони принесли з собою залізну культуру. Із сх. кочових народів прибули до наддунайської улоговини спершу іранці (скити та сармати-язиґи), а в 1 тисячолітті н.е. тюрки (гуни, авари) і угро-фінські -мадяри — угорці. У 2 ст. сусідня Дакія (Семигород) стала рим. провінцією, і через Закарпаття проходили шляхи рим. купців. В добу мандрівки народів Закарпаття окупували германські племена; вандали перейшли на Закарпаття з Галичини в кінці 2 ст.; рештки ґотів (ґепіди) трималися в сусідньому Семигороді до 10 ст.
Слов. колонізаційний процес охопив Закарпаття приблизно від 2 ст. і відбувався через карп. перевали. Археологічні досліди виявили, що низинні частини Закарпаття мали у 8—9 ст. досить густе хліборобське населення, яке в той час було радше півд., ніж сх. слов’янами та, мабуть, належало до племени білих хорватів, що простяглося обабіч Карпат. Тільки згодом, відірване від півд.-слов. пня угорцями й румунами та постійно доповнюване допливом укр. поселенців з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками аж до 19 ст.), населен]]ня Закарпаття було ступнево і непомітно інкорпороване до сх. слов’янства. Слов’яни басейну гор. Тиси та Семигороду перебували під владою аварів (6—8 вв.), а потім входили до складу Болгарського царства (9—10 вв.). У зв’язку із занепадом болгарської держави Закарпаття перейшло у другій пол. 10 ст. до сфери впливів Київ. держави. Літопис відзначає участь білих хорватів у війнах київ. князів проти Візантії та похід Володимира Великого на білих хорватів у 992 р. З того часу на Закарпаття закріплюється назва «Русь».
[ред.] 11 — 15 вв
Використовуючи усобиці, що виникли в Київ. державі по смерті Володимира В. (1015), король Стефан І прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до поч. 20 в. Закарпаття постійно перебувало у складі угорськ. держави, становлячи її прикордонну область на півн. Через Закарпаття проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися переважно з слов.-руського автохтонного населення («Руська Мархія»). Тат. наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карп. перевали і дощенту зруйнував Закарпаття В 13—14 вв., замість системи засік почали будувати замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв’язку з цим поглибився процес февдалізації; з королівських домен утворилися маґнатські лятифундії, що частково існували до 20 в. Одночасно на Закарпаття поширилася комітатська територіяльно-адміністративна організація (див. Жупа).
Укр. елемент становив меншість серед февдальної верстви. Мукачівська домінія була надана за чергою двом зятям угорськ. короля Белі IV (1235—70), кн. Ростиславові Михайловичу чернігівському та кн. Леву Даниловичеві гал. в 1315—20 pp. група маґнатів півн. Угорщини, ворожих до Анжуйської династії, зробила спробу покликати на угорськ. престол. кн. Андрія або Лева Юрійовичів, що по жін. лінії походили від Арпадовичів. В 1393—1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату став кн. Ф. Коріятович із зукраїнщеного лит. роду. Місц. традиція бачила в Коріятовичеві носія укр. колонізації Закарпаття В першій пол. 15 в. Мукачівською домініею володіли серб. кн. «деспоти» Стефан Лазарович і Юрій Бранкович. Після цього слов. і правос. елемент зник серед аристократії на Закарпаття Автохтонне укр. населення зведено до кріпацької маси, що з неї вибивалася малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. Дещо полегшив долю кріпаків енергійний угорськ. король Матвій Корвин (1458—90), і тому про нього збереглася пам’ять в усній словесності.
[ред.] З половини 13 і до кінця 15 ст.
Закарпаття охоплюють два колонізаційні рухи: із сходу — т. зв. волоський та із зах. — нім.-словацький. Волохами на Закарпаття були не винятково румуни, а рум.-укр. пастуше населення, що з Семигороду осідало на закарпатськ. гірських долинах і тут, як і на півн. боці Карпат, заснувало свої оселі (див. Волоське право). Нім. колонізація, що прийшла після тат. нападу, не зупинилася на Спиші, де існував союз 24 самоуправних нім. гірничо-торг. міст («Срібна земля»). На самому Закарпаття постав ряд міст за нім. правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст й ін. Паралельно йшла хліборобська колонізація за нім. правом, в якій брали участь і місц. русини. Рівночасно припливали на сх. і словаки, що дало початок ступневій словакізації зах. З.
Позбавлені політ. самоуправи і упривілейованих станів закарпатськ. українці зберегли свою народність насамперед завдяки рел. окремішності. Сх. християнство ширилося на Закарпаття, мабуть, ще з часів його приналежности до Болгарії. Але відомості про організовані центри церк. життя походять тільки з пізнішої доби. В 14 ст. між закарпатськ. манастирями вирізнялися два: св. Миколая на Чернечій горі б. Мукачева і св. Михаїла в Грушові на Мармарощині. Останній в 1391 р. отримав право ставропігії. З 1491 р. маємо першу документальну відомість про правос. єпископ у Мукачеві. Православіє на Угорщині було тільки в становищі толерованої релігії; становище духовенства і манастирів залежало від доброї волі місц. землевласників.
[ред.] 1500 — 1711 pp.
На поч. 16 в. закарпатське населення взяло участь у повстанні семигородського шляхтича Юрія Довжі (1514) проти февдалів. Воно також найбільше зазнало репресій після придушення руху «куруців» (протифевдальна і протиавстр. партія). Поневолення селян остаточно оформив кодекс Тріпартітум, складений Стефаном з Вербівця (див. Вербовцій С.). Цей кодекс залишився основою угорськ. станового законодавства до 1848 р.
Після угорської поразки під Могачем (1526) і поділу Угорщини між Оттоманською імперією, Австрією і Семигородом історія Закарпаття визначалася, з одного боку, тур. натиском, а з другого — затяжним суперництвом між Габсбурґами і Семигородом. Рівнинні частини Закарпаття часто терпіли від тур.-тат. наїздів. В боротьбі проти них брало участь переважно населення зах. З., яке тоді перебувало під зверхністю Габсбурґів (Пряшівщина та Ужгородщина). Сх. Закарпаття належало до Семигороду. Через те Закарпаття припала доля бойовища, на якому в 17 в. билися дві сили: угорська шляхта під проводом Семигороду і австр. абсолютизм із своїми угорськ. прихильниками (повстання С. Бочкая 1604—06, військ-політ. акції Ґ. Бетлена, Юрія І і Юрія II Ракоціїв, Вешеленія, І. Текелія і зокрема велике повстання Франца II Ракоція 1703—11). Особливо активну участь брали закарпатські українці у повстанні Франца II Ракоція, яке в початковій стадії мало характер соц. революції; вони творили прибічну ґвардію князя і заслужили від нього почесне ім’я «найвірнішого народу» (gens fidelissima). В наслідок безперервних воєн, що проходили на З., край зазнав госп. руїни, занепали і нім. міста. Зате тягар панщини зменшився, а в горах вона навіть не була запроваджена. Це й було причиною припливу нових переселенців з гал. боку, де панщизняний утиск був більший.
[ред.] З середини 17 ст.
З пол. 17 в. на Закарпаття почалася боротьба між правос. і уніятами. Цей конфлікт мав не лише рел., але й політ. підложжя і був пов’язаний з боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Правос. Церква Закарпаття перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єпископ були залежні від угорськ. кальвінських маґнатів, які намагалися завести реформаційні порядки в правос. парафіях. З другого боку, розпочатий на Угорщині рух проти реформації сприяв також унійним заходам серед православних. Перша невдала спроба заведення унії була зроблена 1612 перемиським єпископ А. Крупецьким на зах. З., яке було домінією маґнатів Друґетів, відомих сподвижників Кат. Церкви і династії. Унії сприяли згодом еп. В. Тарасович та П. Партеній Ростошинський. Вислідом їх заходів була Ужгородська унія 1646, на якій укр. священство зах. (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у сх. обряді. Під охороною Ракоціїв в Мукачеві діяв одночасно православний єпископ Й. Зейкан. Багато праці для зміцнення унії поклав еп. Й. де-Камеліс, родом грек. Твердинею православія до кін. 18 в. залишилася Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигороду. Із смертю останнього православного єпископа Доситея в углянському манастирі унія запроваджена по всьому Закарпатті.
Не зважаючи на політ. відокремленість, духові зв’язки Закарпаття з ін. укр. землями були тісні. Тут вживалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В 17—18 ст. на Закарпаття розвивалася місцева релігійна література, що своїм характером була частиною укр. бароккової літератури з незначними угорськими та словацькими впливами. Типові жанри цієї літератури — учительні євангелія, леґенди й апокрифи, збірки проповідей, полемічно-апологетичні писання (серед них виділяються твори найцікавішого релігійного полеміста кін. 17 в. М. Андрелли-Росвигівського, названого також «закарпатськ. Вишенським»), літописні записки (напр., Гукливський літопис, закарпатська хроніка, почата 1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політ. й церк. події в Угорщині та на Закарпатті, соціально-побутові факти; мова народився Гол. автор М.Григашій, свящ. с. Гукливого. Опублікований Я. Біленьким «Угор.-руські літописні записки», «ЗНТШ», CIV), середньовічні повісті (популярною була Олександрія), вірші та ін. Закарпатське письменство 17—18 ст. користувалося живою нар. мовою. Більшість творів поширювалися в рукописах; перші друковані книги для Закарпаття друкувалися в Тернові на Словаччині. Письменство, як і освіта (монастирські школи), мало наскрізь рел. характер. Тоді ж розвивалося на Закарпаття будівництво дерев’яних церков, з яких залишилося кілька цінних зразків до нашого часу.
[ред.] 1711 —1847
В противагу до 17 в., який був добою майже безперервних воєнних заколотів, 18 і перша пол. 19 в. були часом спокійного розвитку Закарпаття Панування Марії Терезії і Йосифа II, представників освіченого абсолютизму в Австрії й Угорщині, помітне деякими пільгами для селян та рядом ін. реформ; «урбарна регуляція» (1766) обмежила сваволю щодо панщизняних обов’язків та брала під охорону сел. зем. наділи. Йосиф II актом скасування підданства селян на Угорщині 1785 хотів піти далі, але по його смерті повернено старі порядки; відновлене сел. підданство тривало до 1848 р. Угор. шляхта чинила гостро опір ліберальним заходам Відня. Посилена в кін 18 в. панщина викликала рух опришків також і на З., що був зах.-укр. відповідником гайдамацьких повстань на Наддніпрянщині.
[ред.] Ужгородська унія
Ужгородська унія не зразу призвела до покращення відносин на церковного відтинку; мукачівські єпископ втратили значення і були зведені до ролі ген. вікаріїв латинських архиєпископ Еґеру. Становище покращало, коли за оборону інтересів Гр.-Кат. Церкви на Закарпаття взялася Марія Терезія. 1771 на її домагання папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Еґеру. Друга пол. 18 в. заслуговує на назву «золотої доби» в церк. історії Закарпаття В особах єпископів М. Ольшавського, І. Брадача і зокрема А. Бакинського воно мало своїх найкращих церк. і культ. діячів. На той час припадають такі важливі події церковного життя: перенесення осідку єпархії до Ужгороду (1780) і створення там єпархіяльної семінарії, виділення нової пряшівської єпархії (1816). Названі єпископ дбали про піднесення матеріального і освітнього стану духовенства та про нар. освіту.
[ред.] В кін. 18 і на початку 19 в.
В кін. 18 і на початку 19 в. Закарпаття мало ряд висококваліфікованих інтелектуальних сил, що вийшли із закордонних університетів, але не знайшли пристосування на своїй вужчій батьківщині й переїхали працювати до Галичини і Росії: П. Лодій і І. Земанчик були проф. львівського «Stadium Ruthemim», а М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович, М. Білевич й ін. здобули високі службові й академічні становища в Росії й в Україні. Порівняно з попередньою добою змінився характер закарпатської літературної творчості, що набрала ознак шкільної вченості. У письменстві, яке віддалилося від нар. мови, запанувала латина і церковно-слов’янщина. До літ. діячів цього періоду належали: автор граматики А. Коцак, перший історик Закарпаття Й. Базилович, мовознавець І. Фоґарашій Бережанин, віршописець та доморослий філософ В. Довгович й ін. Найвидатнішою постаттю був мовознавець, історик і церковний діяч М. Лучкай-Поп (1789—1843).
[ред.] 1848-1918
Рев. події 1848-49 pp. зрушили частково і Закарпаття Чимало молодої інтеліґенції захопилося гаслами угорської революції; проте шовіністичний характер угорського руху відштовхував слов. народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед русинів, які поставилися вороже до угорськ. революції, були найвидатніші постаті іст. Закарпаття 19 в. — письм. і невтомний осв. діяч-«пробудитель» о. О. Духнович (1803—65) та енергійний політик і публіцист А. Добрянський (1817—1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Слов. Конґресу в Празі висунули проєкт, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-укр. обл. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Гол. Руською Радою у Львові програму об’єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делеґацію від закарпатських українців до цісаря Франца Йосифа І, яка пред’явила у Відні постулят про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з нац.-територіяльною і культ. автономією.
Не зважаючи на поразку угорської революції, уряд не виконав прохання про виділення Закарпаття в окрему одиницю, тільки А. Добрянський й ін. закарпатські діячі отримали високі адміністративні пости в закарпатських комітатах. Закарпатська інтеліґенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом відносини в Угорщині та на Закарпаття не сприяли політ. організації закарпатських українців. У висліді посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угорських націоналізму серед закарпатськ. інтеліґенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовнішні чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропаґатором був свящ. І. Раковський, ред. видаваної урядом «Церковної Газети» (1856—58). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарпатськ. духовенства думки про потребу всеслов. письменної мови; але тепер з ц.-слов. мови це переносилося на рос. Глибоку пам’ять залишили також події 1849 p., що виявили перемогу Миколи І над угорськ. революцією. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на Закарпаття спочатку не перечило льояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії. В протилежність до Галичини, ця течія на Закарпаття довгий час не знаходила противаги в народовецькому таборі і панувала майже неподільно. Москвофільство одночасно призвело до розриву між інтеліґенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити угорським впливам.
Погодження між Австрією й Угорщиною 1867 р. у формі дуалістичної австроугорськ. монархії кинуло національної меншості на поталу угорської олігархії. Скромні здобутки, що їх закарпатські українці досягли в 1850-их pp., були негайно ліквідовані. Гр.-Кат. Церква, як єдина нац. установа закарпатських українців і їх офіц. репрезентація, стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешту. На іменування закарпатськ. еп. набув гол. впливу угорський уряд, і тому, починаючи від С. Паньковича (1866—74), що лишив по собі славу ренеґата, Закарпаття одержувало тільки єпископ-мадяронів. Завмирали укр. парафіяльні школи, одна по одній зникали газ. («СвЂтъ» 1867—71, «Новый СвЂтъ» 1871—73, «Карпатъ» 1873—86, «Листокъ» 1885—1903), занепадала діяльність осв. т-ва «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція Закарпаття від Галичини. Закарп. літератори другої пол 19 в. (О. Павлович, А. Кралицький, І. Сильвай,, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною рос., ц.-слов. і нар. мов. І змістом ця література була далекою від живих гром., культ. і соц. інтересів народу.
До цього долучилася ще і госп. катастрофа, що спіткала Закарпаття в кін. 19 в. Не зважаючи на юридичну емансипацію селянства (знесення панщини і підданства 1848 p.), воно далі перебувало у фактичній соц. та екон. залежності від дідичів. В наслідок приросту населення та дріблення наділів, при слабому поступі урбанізації та індустріялізації, швидко давав себе відчути зем. голод. Над селом тяжіли ще й ін. болячки: алькоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-их pp., а звідси голодування населення. В 1898—1902 pp. угорський уряд, на прохання єпископ Ю. Фірцака, розпочав т. зв. «Верховинську акцію», себто ряд соц.-госп. заходів для покращення становища селянства. Хронічні злидні були поштовхом для еміґрації до ЗДА, яка з 1880-их pp. набрала масового характеру. Еміґрація була найбільш інтенсивна в зах. З., де здавна існувала традиція сезонових заробітчанських мандрівок. В зах. комітатах (Шариш, Земплин, Унґ) еміґрація забирала увесь природний приріст населення, а в 1905—07 pp. доходила навіть до 200% природного приросту; ніяка ін. слов. територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки.
[ред.] 1900—14 pp
Період 1900—14 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угорського тиску, новою хвилею москвофільської пропаґанди і виникненням народовецької (нац.-укр.) течії. Шкільні закони 1902 і 1907 (т. зв. закон Аппоньї) вводили угорську мову до церк. шкіл; у висліді зугорщено все шкільництво. В ділянці церк. політики створено 1912 р. з частини парохій мукачівської і пряшівської єпархій Гайдудорозьку єпархію, де введено угорськ. богослужбову мову. Пряшівський єпископ С. Новак впровадив григоріянський календар, а міністерство освіти 1918 впровадило до укр. публікацій угорську абетку. З 1900-их pp. долею Закарпаття почали більше цікавитися рос. слов’янофільські кола в Петербурзі та москвофіли Галичини. За підтримкою панславістичного діяча графа В. Бобрінського в Петербурзі, почалась аґітація за православіє, для чого створювала пригожий ґрунт угорськ. денаціоналізаційна політика. Угор. влада придушила цей рух, а на процесі в Марморському Сиготі (грудень. 1913 — березень 1914) засуджено на кару ув’знення кількадесять селян-неофітів православія на З.
Заг. занепад закарпатськ. населення, з одного боку, і приклад гал. відродження, з другого, спонукали групу молодшої світської і духовної інтеліґенції звернутися до народу, працювати разом з ним над його осв. і соц. піднесенням. Це т. зв. народовецька течія, яка згодом, серед змінених умов чехо-словацького режиму, вирішально спричинилася до нац. відродження Закарпаття Першим представником модерного українства, що взяв собі до серця долю «зраненого брата», був М. Драгоманов; в 1875—76 pp. він двічі побував на Закарпаття З 1890-их pp. закарпатськ. темами зацікавилося кілька гал.-укр. вчених: І. Франко (іст. літератури), В. Гнатюк (етнографія), І. Верхратський (діалектологія), С. Томашівський (іст. і статистика). Антропологічні дослідження провадив Ф. Вовк. Під їхнім впливом співпрацювали в публікаціях НТШ місцеві діячі — Ю. Жаткович (історик) та Г. Стрипський (дослідник літератури). На літ.-мовному відтинку розпочав народовецький напрям Л. Чопей, автор «Русько-мадярського словаря» (1883), базованого на живих народився говорах. Видатним освітнім діячем першої пол. 20 в. був о. А. Волошин, автор «Граматики малоруської мови» (угорськ. мовою, 1907), що набула на тривалий час нормативного значення. Він також видавав газ. «Наука» та склав ряд підручників, календарів і осв. книжок для народу. Народовецький рух до першої світової війни, хоч не був чисельним, все таки пустив тривале коріння. Коли восени 1918 р. упала стара Угорщина, народовецький рух поставив перед собою вже й політ. завдання.
І. Лисяк-Рудницький
[ред.] 1918 — 20 pp
Значною мірою під впливом актів політ. самовизначення в Галичині на цей шлях ступили і закарпатськ. українці. По містах і м-ках Закарпаття творилися народився ради, які виявляли політ. прагнення щодо майбутньої долі Закарпаття За приєднання до України висловилися народився з’їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8. 11. 1918), в Сваляві (8. 12. 1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18. 12. 1918) і в Хусті, де 21. 1. 1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делеґатів від 400 000 укр. населення. Під керівництвом братів М. і Ю. Бращайків з’їзд виявив свою волю приєднатися до УНР; від Закарпаття було вислано двох делеґатів до УНРади в Станиславові та на Трудовий Конґрес до Києва. Ужгородська народився рада висловила льояльність до Угорщини, а пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилась за приєднання до Чехо-Словаччини. В 1919 р. територія Закарпаття перебувала під різними владами: східне Закарпаття окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала т. зв. «Гуцульська республіка»), зах. частину — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. Останні намагалися заспокоїти Закарпаття культ.-адміністративною автономією: в грудні 1918 р. угорськ. уряд видав закон про «Руську Країну», іменував угорськ. губернатора в Мукачеві для Закарпаття і «руського міністра» в Будапешті. Після больш. перевороту в Угорщині створено в Мукачеві «Русько-українське нар. комісарство». Але ці ефемерні інституції не проіснували довго. 8. 5. 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центр. Народився Руську Раду, проголосили об’єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатськ. еміграції в ЗДА, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, гол. з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатськ. громад в ЗДА дав 2/3 голосів на користь приєднання. У висліді цих актів народився волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття в Сен-Жерменському договорі (10. 9. 1919), де рівночасно ґарантувався автономний статус З.
[ред.] По 1920 р
Чес. панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатськ. українців до самоуправного життя. Політ.-культ. розвиток Закарпаття 1920—39 pp. відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом.
Адміністративно-політ. організацію краю визначали статути празького уряду з 1919 і 1920 pp.; вони не здійснювали постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарп. Русь», поза його межами лишилося бл. 100 000 українців в межах Словаччини; губернатором краю було призначено Г. Жатковича, який після 1921 р. зрікся губернаторства, протестуючи цим проти нездійснення чехами автономії Закарпаття Другим губернатором став А. Бескид (1923— 33), який однак мав лише номінальну владу. Фактична влада перебувала в руках віце-губернатора чеха (А. Розсипал) та очолюваної ним, складеної переважно з чехів, адміністрації. Адміністративна реорганізація 1925 і 1927 р. відбувалася по лінії дальшої централізації; було усунено поділ краю на жупи (комітати), обмежено самоуправу громад, прирівняно в цілому «Підкарп. Русь» до чотирьох ін. провінцій держави. Щойно в 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935—38) здійснено перший етап автономії (створення губ. ради), яку було значно поширено восени 1938 при реорганізації Чехо-Словацької Республіки. Політ. життя виявилося на початку в діяльності двох народився рад — укр. і русофільської орієнтації. Згодом постав на Закарпаття цілий десяток партій, здебільша філій чеських партій. Це, з одного боку, активізувало ширші кола в політ. житті, але одночасно розпорошувало місц. сили в їхній боротьбі за всебічний розвиток краю. Вибори 1924 і 1925 дали перевагу комуністам; тільки 1928 і 1935 було обрано більше неком. послів і сенаторів, все ж таки українці між ними були в меншості. Свідомі укр. діячі виявляли себе більше в культ.-гром., ніж в політ. житті краю. Воно проходило під знаком боротьби між трьома тенденціями: русофільською, автохтонною й українською. Спочатку празький уряд сприяв укр. культ. течії на З., але згодом, гол. з 1930их pp., коли прийшли більше до слова чеськ. нар. соціалісти, штучно підтримувалося русофільство. Однак, укр. рух, спираючись на живий зв’язок з народом, ініційований молодшою інтеліґенцією, що вийшла переважно з народився низів (учительство, студенти), в противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність т-ва «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), нац. театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, укр. шкільництво та вплив укр. преси спричинилися до перемоги укр. нац. руху на Закарпатті. Гол. культ. і гром. діячами цього періоду з-поміж українців на Закарпаття були о. А. Волошин, брати М. і Ю. Бращайки, Ю. і Ф. Реваї, С. Клочурак, А, Штефан, о. В. Гаджеґа й ін. Немало сприяли нац. відродженню Закарпаття також українці з ін. земель, які перебували на З., як В. Бірчак, І. Панькевич, А. Алиськевич, В. Пачовський, о. С. Решетило й ін.
Русофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та б. Правос. Церкви, яка була організована рос. еміґрантами й підтримувана чеськ. урядом в противагу до Гр.-Кат. Церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства. В 1936—37 рр. русофіли намагалися опанувати шкільництво оргцією т. зв. шкільних плебісцитів у справах мови навчання. Це загострило ще більше відносини між двома культ. таборами й активізувало укр. сторону.
За 20 р. чеськ. режиму на Закарпаття немало зроблено в ділянці техн. відбудови та соц. організації краю (нові шляхи, модернізація міст, гром. будови, лікарні, соц. допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв’язати проблеми безземелля й безробіття; проведена зем. реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатськ. бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місц. пром. підприємств були закриті, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонові праці, еміґрація та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Госп. криза поч. 1930-их pp. викликала голод на З., а масове безробіття відбилося в роб. заворушеннях; ком. партія знаходила відповідний ґрунт в цій соц.госп. кризі.
Протичеськ. настрої посилювалися фак-. том централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на Закарпаття (в 1930 р. 30 000), з яких на 70—80% складався урядовий апарат, чеські школи були упривілейовані, хоч в більшості їх відвідували жид. діти. Політ. атмосфера кін. 1930-их pp. була досить зрадикалізована; Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо З., де їй вторували угорськ. меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі; укр. нац. напрям, гол. серед молоді, наголошував політ. програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СРСР і УРСР; деякі русофільські кола захопилися ідеями рос. фашизму.
В цій ситуації застала Закарпаття політ. криза 1938—39 pp. в Чехо-Словаччині. Під впливом міжнар. подій і внутр. тиску Прага погодилася в перших днях жовтня 1938 на створення автономного уряду на чолі з А. Бродіем, якого згодом усунено за угрофільство; гол. уряду 26. 10. 1938 став А. Волошин. В той час як русофіли в більшості підтримували угорської ревіндикації, українці виступили за будування автономної Карпато-Укр. Держави в федеративному зв’язку з чехами і словаками. Новий політ.-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон 22. 11. 1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-укр. сойму. Після віденського арбітражу 2. 11. 1938, який приділив Угорщині півд. частину Закарпаття з ,м. Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12. 2.1939 відбулися вибори до першого сойму Карп. України, які дали значну перемогу Укр. Нац. Об’єднанню (86,1% з усіх, що мали право голосувати).
Однак міжнар. події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карп. України. Угорці і поляки вели пропаґанду за спільний угорськ.-поль. кордон коштом Закарпаття та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію Закарпаття В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв’язку з призначенням Прагою чеськ. мін. до Хусту ген.
Л. Прхали. 15.3. 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорські війська (бл. 40 000). Ще до окупації З., 15.3.1939, зібрався Сойм Карп. України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав през. Карпато-Укр. Республіки А. Волошина. Уряд Карп. України та багато діячів еміґрували за кордон.
[ред.] Угорська окупація
Угорська окупація Закарпаття була зв’язана з терором та репресіями проти укр. діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу «Підкарп. Краєві», проводячи політику угорщення в культ. житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу укр. активности. В цьому пляні були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання тощо. Політ. організації були заборонені. Реакція на тяжкий режим поневолення виявилась у масовій втечі закарпатськ. молоді до УРСР в 1940—41 pp. та у діяльності націоналістичного підпілля. Угорці не зуміли здобути ніяких симпатій серед місц населення під час їхнього панування в 1939—44 pp.
Тому прихід сов. військ на Закарпаття восени 1944 розглядався більшістю населення як визволення. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово. Закарпаття було швидко совєтизоване, а організований ком. партією з’їзд Народився Комітетів Закарп. України 26. 11. 1944 в Мукачеві висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. 29. 6.1945 між Чехо-Словаччиною і СРСР заключено умову про вихід Закарпаття із складу Чехо-Словаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944—45 було в руках Народився Ради Закарп. України, а з січня 1946 — обл. органів сов. управління. Закарп. область в кордонах 1938 р. переживає подібний соц., госп. і культ. процес, що і решта укр. земель в УРСР. Нова влада провела за перші роки націоналізацію підприємств, в 1949—50 — колективізацію сіль. господарства. Введено сов. шкільну систему, засновано 1946 Ужгородський Держ. Університет. Гр.-Кат. Церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (м. ін. вбивство єпископ Т. Ромжі 1947), і в 1949 р. її формально зліквідовано. Закарпаття в повоєнні роки було, подібно як і сусідні гал. обл., тереном дії укр. повстанців (Див. ЕУ І, стор. 491—92, 533—34, 566—69, 590—91).
В. Маркусь
[ред.] Людність
Людність Закарпаття розміщена нерівномірно, залежно від природних умов. Найгустіше й суцільно заселені Потиська низовина разом із підгір’ям Вулканічних Карпат (113 осіб на 1 км2) та Мармароська котловина (74). В горах (густота —42) населення скупчене в обох нижчих повздовжніх смугах та зрідка — в поперечних долинах; високі гірські масиви майже незаселені постійно, натомість на їх полонинах сильно розвинене влітку пастуше життя.
[ред.] Урбанізація
23% населення Закарпаття живе в містах (1956); поступ урбанізації слабий (1930 р. — 20%). Закарпаття має 5 міст (Мукачеве — 44 000 меш., Ужгород — 43 000, Берегове — 21000, Хуст — 19 000, Виноградів — 15000) і 12 с. м. т. Характер міст Закарпаття — торг.-адміністративний, за останні часи і пром. Міста розташовані на перехрестях повздовжніх і поперечних шляхів, найбільші з них — на пограниччі гір і низовини.
Людність Закарпаття швидко зростала в 19—20 вв., попри досить велику еміґрацію за океан, завдяки високому природному приростові та відносно невеликим втратам під час обох світових воєн, меншим як в будь-якій ін. частині України. В розвиткові населення Закарпаття за останні 80 років можна відрізнити такі фази: а) сер. приріст за 1880—1913 pp. — пересічно 1,4°/» річно (в 1900—10 pp. на 1 000 душ щороку припадало 42 народжень, 26 смертей, 16 природного і 11 дійсного приросту); б) відносно невеликий спад в 1915—19 pp.; в) сильний приріст між двома світовими війнами, завдяки зменшенню смертности й послабленню еміґрації, а також припливові чехів (1921— 30 pp. на 1 000 меш. — 42 народжень, 21 смертей, 21 природного і 18 дійсного приросту); г) зменшення під час другої світової війни, яке, однак, майже не заторкнуло українців (натомість із Закарпаття відплинули чехи, переважна частина німців і частина угорців, а нацисти знищили ¾ жидів); ґ) досить високий приріст після війни, завдяки більшому, ніж в ін. обл. України, природному приростові (1956 р. на 1 000 осіб — 24,6 народжень, 8,3 смертей і 16,3 чистого приросту), невеликому відпливу населення назовні і деякому припливу з ін. частин СРСР (гол. адміністративного і військ, апарату), у висліді цих процесів населення Закарпаття зросло з 395 000 в 1880 р. на 527 000 в 1900, 596 000 в 1910, 605 000 в 1921, 752 000 в 1930, 842 000 в 1950 і 929 000 в 1956 р.
| Край | Вся людність в тис. | Українці | Жиди | Угорці | Чехи і словаки | Інші | ||||||
| в тис. | у % | в тис. | у % | в тис. | у % | в тис. | у % | в тис. | у % | |||
| а) укр. етнографіч територія | ||||||||||||
| Карпатська Україна | 616 | 438 | 71.1 | 85 | 40 | 6.5 | 29 | 4.7 | 241 | 3.9 | ||
| Пряшівщина2 | 118 | 87 | 73.8 | 11 | 9.3 | 1 | 0.8 | 16 | 13.6 | 3 | 2.5 | |
| Мармарощина (в Румунії) | 26 | 17 | 65.4 | 6 | 23.1 | 1 | 3.8 | — | — | 2 | 7.7 | |
| Разом | 760 | 542 | 71.4 | 102 | 13.4 | 42 | 5.5 | 45 | 5.9 | 29 | 3.8 | |
| Карпатська Україна в політичних межех | ||||||||||||
| 1931 | 725 | 450 | 62.1 | 102 | 14.1 | 113 | 15.6 | 33 | 4.5 | 273 | 3.7 | |
| 1956 (Закарп. обл., лише прибл.) | 929 | 7644 | 82.5 | 30 | 3.0 | 100 | 11.0 | 5 | 0.5 | 305 | 3.0 | |
[ред.] Національні меншини
Найчисленнішою меншістю Закарпаття були і залишилися угорці, які становлять більшість в півд. частині Закарпаття і були скупчені по більших містах; жиди становили більший відсоток, ніж в будь-якій ін. частині України, і то не лише по містах (26%), але й по селах (11%), німці творили 7 малих колоній в горах, румуни були скупчені в 4 великих селах на півн. від Сиготу. Після другої світової війни знизився відсоток нац. меншостей, а тим самим зросла кількість українців і нині Закарпаття е, за винятком півд. частини, що в ній і тепер переважають угорці, однією з найчистіших з нац. погляду укр. земель.
[ред.] Народне господарство
Народне господарство Закарпаття розвикулося залежно від природних підстав та від госп. політики тих держав, до складу яких воно входило. Гірська частина З., що займає 80°/о краю, є країною лісового і тваринницького господарства, низовина і підгір’я — рільничою країною з садівництвом і виноградництвом. До корисних копалин належать насамперед сіль,буре вугілля, будівельні матеріали; багато мінеральних джерел.
Ці природні багатства були мало використані під час довголітнього угорськ. панування. Країна була екон. і культ. відстала, сіль. господарство не могло розвиватися через малоземелля селян, промисловість — з причини конкуренції корінної Угорщини; капітал був в руках жидів і угорців, самопіднєсення укр. селянина було бл. 100000 українців (разом з пословаченими гр.-католиками з Пряшівщини), майже винятково до ЗДА; в 1920—38 pp. бл. 40000. Це була еміграція більша, ніж з будь-яких ін. укр. земель. у висліді цих процесів нині в ЗДА живе бл. 350 000 осіб закарпатськ. походження, що становить бл. 30°/в всіх закарпатських українців (на зах. Закарпаття навіть 45%). Тому серед укр. діаспори в ЗДА закарпатська група відіграє велику ролю.
На Пряшівщині був природний приріст такий самий, натомість дійсний — нижчий через велику еміґрацію. Назагал виеміґрувало до 1914 р. з усього Закарпаття неможливе через брак шкіл і перешкоди з боку влади. З різних галузей краще розвинене було лише ліс. господарство, бо цих продуктів потребувала обезліснена Угорщина (гол. чином на опалення). Укр. селянин поправляв свій бюджет заробітками в лісах, сезоновими працями під час жнив в глибині Угорщини й еміґрував до Америки.
[ред.] Прилучення
Прилучення. Закарпаття до Чехо-Словаччини піднесло екон. і передусім культ. рівень краю. Проведено часткову аґрарну реформу, значно збільшилася врожайність (пересічно 50%), розвинено мережу шляхів, розбудовано шкільництво, м. ін. і фахове, розвинулася кооперація, поступово творився сер. етан. Натомість чеська влада не сприяла розвиткові індустріялізації З., а дбала, щоб воно було ринком збуту для чеськ. країв; на економіку краю некорисно впливало неприродне пов’язання його з далекою Чехією й розірвання з паннонською низовиною, через що м. ін. було важко збувати ліс. продукти; далі існувало малоземелля селянства (45% господарств не мало й 2 га землі, 30% мало 2-5 га), зменшення ліс. заробітків, перерва сезонових мандрівок на жнива до Угорщини, зменшення еміґрації за океан при одночасному бракові власного капіталу. Все це було причиною дальшої павперизації укр. Селяни на, гол. в горах.
За сов. влади Закарпаття пов’язано із господарством усіх укр. земель і всього СРСР. На відтинку індустріалізації розвиваються ті галузі промисловості, які вже досі існували (ліс., харч., видобуток соли) і постають нові (буровугільна, легка); в ділянці сіль. господарства дійшло до цілковитої колективізації, розвиваються інтенсивні галузі сіль. господарства, як виноградництво, садівництво, культура тютюну, з одного боку, а тваринництво, з другого.
[ред.] Сіль. господарство
Сіль. господарство і нині є основним зайняттям населення (бл. 70%), хоч рілля займає лише 21% всієї площі З.; 23% припадає на сіножаті й пасовища, 50% на ліс. В горах рілля становить ледве 30%, сіножаті й пасовища 27%, а ліс аж 58%; для низовини 3 відповідні числа — 42%, 27%, 24%. Вся засівна площа становить (1956 р.) 211 000 га, в тому ч. на збіжжеві культури припадає 98 700 га або 45% (на кукурудзу 34300 га або 16,3%, на пшеницю 28400 га або 13,5%, овес 17 100 га або 8,1%), на кормові 60 800 га (29,8%), картоплю 37 500 га (17,8%), промислові, гол. соняшник і тютюн — 8 800 га (4,2%). Низовина і підгір’я — це країна пшениці й кукурудзи, в горах мають перевагу овес, жито і картопля. Порівняно з довоєнним часом зменшилася вся засівна площа (на 10%), далеко більше збіжжева (на 1/3), а площа кормових збільшилася майже в три рази. Велике значення має виноградництво, яке постачає на експорт виноград і білі вина (гол. осередки — Берегове, Ужгород, Мукачеве, Середнє, Виноградів); площа виноградників збільшилася з 2 900 га 1936 р. на 6 700 га 1956 р. На експорт працює також садівництво; сади займають тепер 18500 га (1936 р. лише 4000 га). З пром. культур найбільше значення має тютюнництво (3 000 га). Порівняно з довоєнним періодом збільшилося поголів’я продукційної худоби, за винятком коней; 1956 було 32000 коней (1937 р. — 41 300), 244 000 голів великої рогатої худоби (1937 р. — 219500), 196000 свиней (82000), 254000 овець і 55000 кіз (1937 р. — разом 132000). Одночасно інтенсифікується тваринництво шляхом запровадження кращих порід. Тваринництво низовини і передгір'я тісно пов’язане з хліборобством, в горах його кормовою базою є полонини і природні сіножаті.
[ред.] Ліс і деревообробна промисловість
Найбільшим багатством Закарпаття є ліси, що займають площу 526 000 га; основні породи: бук (58% ліс. площі), смерека (29%), дуб (7%), ялиця (4%). Ліс і деревообробна промисловість — це основна промисловість краю, яка дає 53% валової продукції і працю 29000 особам (57% всіх зайнятих в промисловості); 1956 р. випродукувано 2,6 млн куб. м деревини і 0,7 млн пиломатеріалів. Майже вся продукція деревини переробляється на місці, на численних, здебільша деревообробних, підприємствах, розвинених по всьому З.; найбільші деревообробні комбінати є в Сваляві, Тересві, Рахові; лісохем. зав. в Сваляві, В. Бичкові, Перечин; картонний завод в Рахові. Мебльова промисловість (сировиною є переважно букове дерево) розвинена гол. в Ужгороді, Мукачеві й Берегові.
[ред.] Виробництво електроенерґії
Виробництво електроенерґії мало розвинене (1955 р. — 134 млн квт, нині багато більше), зокрема зовсім недостатньо використані багаті водні ресурси (найважливіші гідроелектростанції — Ужгородська і з 1956 р. Теребле-Ріцька). Тільки після другої світової війни розпочато видобуток бурого вугілля і 1955 р. досягнуто досить високої продукції — 460 000 т (с. Ільниця в Іршавському районі). Кам’яну сіль видобувають здавна в Солотвині; за чеськ. влади видобуток змодернізовано й піднесено до 170 000 т річно (основне місце видобутку в ЧехоСловаччині); тепер бл. 332000 т (1956 p.). Досить велике значення має промисловість будів. матеріалів (видобуток андезитів, туфів, мармору; цегляно-черепична промсть в більших м.). Дрібна харч. промисловість і постала щойно після війни легка промсть (швейна, трикотажна, взуттєва) розвинені в більших м. (найважливіші об’єкти — тютюнова і трикотажна фабрики в Мукачеві). Ще й нині має значення кустарна промисловість, зокрема художня — вишивкарство, дереворізьба на Гуцульщині. Пром-сть скупчена переважно в півд. зах. частині З., через що ще більше поглиблюється різниця між цією багатшою частиною краю і біднішою — гірською. Гол. пром. осередки З.: Мукачеве, Ужгород, Берегове, Хуст.
[ред.] Шляхи
Закарпаття має 580 км зал. шляхів (без вузькоколійних) і 2 740 автогужових шляхів з твердим покриттям (1955 p.).
Найбільше значення мають тепер три поперечні зал. лінії, що зв’язують через карп. провали — Ужоцький, Верецький і Татарський Закарпаття з усією Україною, натомість підрядне значення має повздовжня лінія (Пряшів — Чоп — Хуст — Рахів), що сполучає Закарпаття з зах. і 1920—45 pp. була головною магістраллю Закарпаття.
Сильно збільшився автомобільний транспорт, який має на Закарпаття більше значення, ніж в ін. частинах України, і доповнює зал. мережу; найважливіші відтинки: Ужгород—Мукачеве—Берегове, магістраль Ужгород—Хуст—Ясіня; поперечні лінії: Ужгород—Ужок—Львів, Мукачеве—Свалява—Стрий—Львів, Хуст —Міжгір’я й ін.; повздовжні гірські шляхи: Перечин—Свалява, Нижні Ворота—Міжгір’я й ін.
В цілому Закарпаття як економічний район має всеукраїнське значення, як країна, що дає поважні надвишки ліс. і деревообробної промисловості, вина, овочі, тютюн; невикористаними лишаються мінеральні джерела, які разом з мальовничою природою могли б стати підставою для значної кількості курортів і туристичного руху.
В. Кубійович
[ред.] Дослідження
Дослідження Закарпаття гол. в ділянці іст. розпочато в кін. 18 в. (Й. Базилович); в 19 в. з’явився ряд дрібних причинків до церк. і культ. іст. Закарпаття Основні дослідження Закарпаття проведено в 20 в. місц. та укр. вченими з Галичини і Наддніпрянщини, росіянами, угорцями, чехами й ін. Археологічні досліди провадили Т. Легоцький, Й. Янкович, Я. Пастернак. Ряд іст. праць з’явився з-під пера А. Годинки, О. Бонкала, В. Гаджеґи, Є. Перфецького, О. Петрова, О. Мицюка. М. Лелекача, з іст. письменства і культ. життя — І. Франка, Я. Стрипського, Є. Сабова, Ю. Яворського, В. Бірчака, Є. Недзельського й ін. Етногр. і демографічні матеріали збирали і досліджували І. Верхратський, В. Гнатюк, С. Томашівський, а закарпатськ. говори розробили О. Брох, І. Панькевич, Г. Геровський й ін. Геогр. студії провадили І. Краль, В. Кубійович, С. Рудницький й ін. Багато матеріалу містили монографії про закарпатськ. комітати, видані угорськ. урядовими чинниками в кін. 19 і на початку 20 ст. Так само немало етнографіч матеріалу та розвідок з культ. іст. з’явилося в «ЗНТШ». В 1920—30-их pp. висліди студій над Закарпаття друкувалися в Наук. Записках Т-ва «Просвіти» в Ужгороді, в журн. «Карпатскій СвЂтъ», а в 1940-их pp. в ж. «Зоря». В підсов. умовах продовжуються гол. етнографіч і діалектологічні досліди Закарпаття З кін. 19 в. існує в Мукачеві іст. музей ім. Легоцького (переважно археологічні знахідки), а в 1920-их pp. постав краєзнавчий музей в Ужгороді, що містить гол. іст. і етнографіч експонати.
[ред.] Закарпаття у культурі
Своєрідна краса природи З., ще донедавна примітивний побут його населення, складні соц. і культ. відносини цього краю знайшли відбиток в художній літературі укр. і чужих авторів. З закарпатських письменників укр. мовою про життя людей свого краю писав Томчаній Михайло Іванович (Томчані) (16 липня 1914 — 19 січня 1975) Зб. оп. «Шовкова трава» (1950), «Оповідання» (1955), «На кордоні» (1962); повісті «Наша сім'я» (1953), «Терезка» (1957), "Готель «Солома»" (1960), оп. і повість «Скрипка — його молодість» (1968), романи «Жменяки» (1964), «Тихе містечко» (1969), «Брати» (1972) З чехів писали на закарпатськ. сюжети І. Ольбрахт (повість «Микола Шугай»), Закарпаття Кудєй («Гуцульська республіка»), з угорців — Д. Морваї («Село під полонинами»). Крім місц. укр. письменників, закарпатськ. мотиви виступають в О. Олеся, С. Черкасенка, В. Пачовського, В. Бірчака й ін. Після 1945 р. написано низку повістей з закарпатськ. життя авторами з ін. укр. земель (А. Турчинська, С. Скляренко) та росіянами (роман М. Тевельова «Свет ты наш, Верховина») й ін.
[ред.] Література
- Bidermann Н. J. Die ungarischen Ruthenen, I-II. Інсбрук 1862, 1867;
- Свенцицкий И. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. Л. 1906;
- Пачовський В. Іст. Підкарп. Руси, І—II. Ужгород 1920—22;
- Вірчак В. Літ. стремління Підкарп. Руси. Ужгород 1921, 2 вид. 1937;
- Гаджеґа В. Додатки до іст. русинів і руських церквей ... Ужгород 1922—36;
- Kral J. Podkarpatská Rus. Прага 1924;
- Кондратович І. Іст. Підкарп. Руси. Ужгород 1930;
- Мartel R. La Ruthénie subcarpathique. Париж 1935;
- Kubijovyč V. Paslyrsky život v Podkarpatské Rusi, I—II. Братіслава 1935;
- Мицюк О. Нариси з соц.-госп. іст. Підкарп. Руси, І—II. Прага 1936—38;
- Mousset J. Les villes de la Russie subcarpathique. Париж 1938;
- Борщак І. Карп. Україна в міжнар. грі. Л. 1938;
- Карп. Україна. 36. Укр. Вид. Інституту. Л. 1939;
- Карп. Україна в боротьбі. 36. Відень 1939;
- Damі A. La Ruthenie subcarpathique. Женева 1944;
- Sthephan A. From Carpatho-Ruthenia to Carpatho-Ukraine. Нью-Йорк 1954;
- Анучин В. География Советского Закарпатья. П. 1956;
- Markus V. L’incorporation de l’Ukraine subcarpathique a l’Ukraine soviétique 1944—1945. Лювен 1956.
[ред.] Дивись також
- Карпатська Україна
- Поділи України — динаміка i сучасний стан соціально-економічних відношень поділеної української держави
- Олександр Гаврош Автономія Закарпаття: народний самовияв чи номенклатурний путч?
| Етнокультурні регіони України: | |
 Бойківщина · Бессарабія · Буджак · Буковина · Волинь · Галичина · Гуцульщина · Донщина · Закарпаття · Запоріжжя · Зелений Клин · Карпатська Україна · Київщина · Кубань · Курщина · Лемківщина · Лівобережна Україна · Малиновий клин · Мармарощина · Надбужжя · Наддніпрянщина · Наддністрянщина · Надпоріжжя · Надпруття · Надсяння · Надчорномор'я · Підляшшя · Поділля · Подніпров'я · Покуття · Полісся · Поросся · Посулля · Правобережна Україна · Приазов'я · Прибужжя · Придністров'я · Придунав'я · Прикарпаття · Пряшівщина · Сірий клин · Слобожанщина · Ставропольщина · Стародубщина · Терщина · Холмщина · Червона Русь· Чернігівщина |
|
