Поділи України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Україна має великий історичний досвід, який сягає в глибину сторіч. Завдяки внутрішнім та зовнішнім умовам для її частин завжди були характерні суттєві відмінності, які часом приводили до втрати державної єдності.

Систематизація цих особливих рис, які «розділяли» Україну і ще продовжують існувати, повинна сприяти розробці політики, спрямованої на подолання найбільших розбіжностей заради утримання національного суверенітету та єдності.

[ред.] Історичні поділи

Україна у складі Речі Посполитої в XVI—XVII сторіччях

Плакат 1939 р., який призиває голосувати за входження Західної України до складу Української СРСР

Початок нешвидкої десовєтизацiї в Україні, фото 1991 р. На виборах до 2002 р. включно КПУ завжди грала одну з провідних ролей, отримуючи голоси Півночі, Сходу та частково Центру України

Загальний погляд на українську історію як суму «незалежних» та «залежних» частин

В … Україні є Росія-як-частина-історії. Частина української історії. Або спільної історії. Нічого незвичайного тут немає. Такі частини історії є в багатьох країнах. В Індії є Англія-як-частина історії, в Балкан — Туреччина, Іспанія є частиною історії різних материків і континентів і цим вона подібна до Англії, навіть у Бразилії є Португалія, частина її історії. Та й в Україні була не лише Росія. Були й Австрія й Австро-Угорщина, Польща та Литва, Угорщина та Румунія як частини історії. [2]

Тимофій Гаврилів. Фактор «Росія» в моїй Україні / Львівська газета, 30.11.06, № 26

1. Феодальної доби (IХ-ХIII сторіччя)

Характеризується великою кількістю князівств, яки існували під керуванням персони князя, який посідав «престол» у будь-якому значному місті. Через те, що система успадкування престолу була занадто важкою (престол отримував старший брат, а не син), питання спадщини фактично задавало напрямок політичного розвитку всім князівствам Русі, об’єднуючи їх навколо сильних персон (Володимир Святий, Святослав, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) та роз’єднуючи при слабкіших.

2. Польсько-литовської доби (XIV—XVII сторіччя)

Характеризується захопленням земель України — Русі неслов’янською Литвою після татарської навали, створенням Литовської Русі з давньоукраїнською, як державною, мовою і поступовим переходом земель під Польщу (особливо піcля Люблінської унії цих держав у 1569 р., хоча Галичина була захоплена ще в XIV столітті після занепаду Галицько-Волинської держави). Вплив Польщі, як найбільш боєздатної, та найменш постраждалої від Реформації, католицької держави Європи на культурне життя України склав передумови для її подальших поділів що до релігії, так і до політичних поглядів українського народу (початок українського католицизму на землях на захід від Києва піcля Берестейської унії 1596 р., утворення гетьманського керування у центрі при підпорядкуванні польському королеві на зразок шляхетсько-васальних відносин Середньовіччя).

3. Польсько-московської доби (XVII—XX сторіччя)

Характеризується розподілом України між Польщею та Росією (Андрусівська угода 1667 р.), яка була викликана неспроможніcтю національної верхівки єдино протистояти замахам сусідніх держав на утворену Богданом Хмельницьким незалежну українську державу (1648—1657 рр.). Загарбниками було впроваджено політику полонізації і русифікації, з яких друга була більш успішною завдяки постійному посиленню Росії піcля часів Петра I. З розподілом Польщі у кінці VIII сторіччя лише українські Галичина, Буковина та Закарпаття опинилися за межами Російської імперії — у Австрійській Імперії, з 1867 р. — Австро-Угорська Імперія). Український католицизм в Росії було скасовано, селянство закріпачено, більшіcть еліти і усі державні установи зрусифіковано. З іншого боку, повалення Татарського ханства дало можливість українцям прийняти керівну участь в колонізації сучасних півдня і сходу України, хоча тут російська нація посіла перше місце у промислових центрах і завдавала культурний ритм суспільству. Менш асиміляційні процеси було впроваджено на західних землях, особливо католицьку церкву як суто національний осередок було збережено.

4. Радянсько-польської доби (ХХ сторіччя)

Характеризується тряма спробами поновити незалежність України в її етнічних межах, дві з яких стали можливими лише за підтримкою зовнішніх (особливо німецьких) сил і яки завдяки їм же скінчились черговими поділами. Так, Україна часів Михайла Грушевського скористалася послабленням Російської імперії у Першій світовій війні і після двох революцій у 1917 р. У результаті Брест-литовського мирного договору (03.03.1918 р.) вона була визнана незалежною від Росії і признана державами Четверного Союзу, але водночас де-факто окупована Німеччиною. Визвольні змагання після поразки Німеччини у Першій світовій війні (листопад 1918 р.) і виводу німецьких військ були очолені Cимоном Петлюрою, якому уперше в історії вдалося політично об’єднати українську землю (Злука 22.01.1919 р.). Після тривалої україно—радянської війни (1917 −1921 рр.) і зради польського уряду Ю.Пілсудського, з яким було укладено союзний договір, Україна була котрий раз поділена між Польщею і Росією (по р. Збруч). Відмінно від минулих часів, Буковина була захоплена Румунію, а Закарпаття приєднано до Чехословаччини. Друга спроба поновити державний суверенітет була сприйнята 30.08.1941 р. за умов окупації Німеччиною, коли ОУН самостійно прийняла Акт проголошення Української Держави і обрала уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Але цей раз Німеччина не мала наміру створити хоча б колабораціоністську українську державу і заарештувало новий уряд. У 1941—1944 рр. керування Україною здійснювалося через Варшавське генерал-губернаторство (частина Німеччини, в яку входила Заxідна Україна), німецькі органи на окупованих землях — рейхскомісаріати Україна, Крим, а також румунські органи влади в Одеському окрузі (Трансністрія, приєднана до Румунії). Короткий час (1939-41 рр.) до нападу Німеччени на СРСР і піcля перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні усі українські землі були уперше реально об’єднанні, хоча тепер у його складі. За часів розпаду СРСР у 1991 р. Україна проголосила у третій і останній раз у ХХ сторіччі державну незалежність (24.08.1991 р.).

[ред.] Географічні поділи

Внаслідок політичних розподілів багато українців залишало у будь-який час свою батьківщину і рушало за кордон в пошуках волі та добробуту.

Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців, тобто біля третини нації.

[ред.] Соціально-економічні поділи

Лідерами за середнім рівнем оплати праці у 2005 році стали за даними Міністерства економіки м. Київ (1313,9 грн.), Донецька (961,6 грн.), Дніпропетровська (913,3 грн.) та Запорізька (860,3 грн.) області, аутсайдерами — Тернопільська (553,5 грн.), Хмельницька (583,8 грн.), Волинська (590,7 грн.) та Вінницька (597,4 грн.), тобто промислові центри перевищують по цьому показнику захід країні у 50-100 %.

Слід зазначити, що 32,3 % усіх працюючих по країні мають заробітну плату нижчу за законодавчо встановлений прожитковий мінімум (453 гривень). У 20 регіонах ця частка перевищує середній показник по Україні. Найбільша кількість працівників, яким виплачується заробітна плата нижче законодавчо встановленого прожиткового мінімуму спостерігається у Чернігівській, Тернопільській та Хмельницькій областях, питома вага їх становить відповідно 44,37 %, 46,7 % та 46,2 % від загальної кількості працюючих у відповідному регіоні.

[ред.] Релігійні поділи

Згідно багатьох опитувань, більшість віруючих України відносить себе до православних, причому від третини до половини з них визнає себе вірними УПЦ-КП, яка посідає тим самим перше місце серед українських церков за чисельністю віруючих.

Кількість релігійних громад в Україні, 2004 р. (дані Державного департаменту у справах релігій [1])

УПЦ-КП и УАПЦ є добре представленими у центрі і на заході України, але мають дуже слабкий вплив на переважно російськомовні схід і південь. Обидві церкви, хоча і вважають себе українськими автокефальними церквами, мають певні труднощі у своєму визнанні Всесвітнім Константинопольським чи Московським патріархатами.

УПЦ (МП) посідає перше місце серед церков за чисельністю громад (понад 11.000), що більше, ніж УПЦ-КП, УАПЦ і УГКЦ разом взятих (близько 8.000). Вона представлена дуже добре у майже усіх регіонах України, крім Галичини. Хоча це окрема церква, вона знаходиться у церковному спілкуванні з Російською православною церквою (тобто не автокефальна у повному сенсі), тому не вважається часткою суспільства за національну.

Греко-католицька церква (УГКЦ і Закарпатська митрополія) має яскраво виражену географічну обмеженість — 97 % її парафій (понад 3.000) зосереджено в Галичині і Закарпатті, хоча осередок УГКЦ згідно правил Ватикану було перенесено до Києва як столиці України. Головне завдання цієї церкви — проголошення власного патріархату (усі передумови вже виконані), та розбудова громад у центрі та на сході держави по-перше за рахунок українців галицького походження, по-друге — православних віруючих, котрі бажають утворення по-справжньому українського патріархату, належно визнаного у всьому світі.

Особливе питання для України — це громади протестантів, до яких відносять як відверто харизматичні церкви, так і велику масу євангельських (баптистських) церков. Щодо кількості громад, то вона сягає понад 8.000 і по більшості областей держави становить до 50 % всіх церковних організацій. Для віруючих цих церков характерна дуалістичність релігійних поглядів, тобто фактична причетність до двох віросповідань (православ’я і протестантизму).

У питанні пріоритетів зовнішньополітичної діяльності України віруючі громадяни виступають за прозахідний напрямок: відносини з державами ЄС вважать пріоритетними 31,5 % віруючих і лише 22,9 % невіруючих. І навпаки, відносини з Рoсією вважать пріоритетними 29,2 % невіруючих проти 23,8 % віруючих (дані опитування Центру ім. О. Разумкова).

[ред.] Національні поділи

Національний склад населення України (Дані перепису населення 2001 р.)

Частка українців по областях України (Дані перепису населення 2001 р.)

Згідно перепису населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,732,079 чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

Українці за чисельністю переважають в усіх областях республіки (за винятком Автономної Республіки Крим, де майже дві третини населення становлять росіяни, а частка українців не перевищує 25 %). Понад 90 % всього населення становлять українці у Західній та Центральній Україні (крім Чернівецкої і Закарпатської областей). Це найбільший регіон компактного проживання українців. Другий регіон, де частка українців складає від 75 до 80 %, формують суміжні області Східної та Південної України. Частка українців знижується до 60 % лише у двох областях Донбасу (тут мешкає третина усіх росіян України) та Одеській області.

Регіоном найбільш компактного розселення росіян, крім Автономної Республіки Крим, є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Одеська і Харківська області. Тут частка росіян становить від 18 % в Дніпропетровській до майже 39 % в Луганській областях.

Розселення росіян в Україні, 2006 рік

Серед населення інших національностей слід виділити поляків, які в Житомирській області становлять близько 4 % її населення, у Хмельницькій — 2 %, у Львівській — 1 %. Білоруси становлять понад 2 % населення Криму, близько 1 % — населення Рівненської та Луганської областей. На молдаван припадає значна частина жителів Кіровоградської (0,7 %) , Миколаївської (0,9 %) та Чернівецької областей (7,3 %). Угорці зосереджені в основному в Закарпатській (12,1 %), а румуни — в Чернівецькій областях (12,5).

[ред.] Мовні поділи

Станом на 2006 р. державною мовою є українська. Згідно перепису населення 2001 року її вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису 1989 року. Між тим, 29,6 % населення визначили за рідну російську мову. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході, де існування української обмежено лише державними установами.

Сучасні говори української мови

Мовна межа проходить географічно по Сумській, Полтавській, Кіровоградській, Миколаївській і Одеській областях, населення яких вживає в повсякденних умовах так званий суржик. На схід від цієї межі вживається фактично російська мова з дуже слабким українським акцентом чи без нього. Досить окремо стоїть Крим, який характеризується дуже фобійним ставленням до будь-якого вживання державної мови. На заході України вдалося зберегти якісне вживання української в усіх соціальних прошарках та інституціях. Помітні відмінності спостерігаються в Карпатах, які багаті місцевими діалектами.

Етнолінгвістичні дослідження показують, що у більшості населення України відсутня культурно-мовна ідентичність, що проявляється у одноразовій орієнтації на взаємовиключні, несумисні цінності. Так, станом на 2002 р., українську як мову, якій надається перевага у спілкуванні (на відміну від української як рідної мови) було визначено лише 43,9 % населення держави (дані Києво-Могилянської академії). Найбільші розбіжності між цими двома поняттями спостерігаються на сході, півдні та в Києві, де за рідну українську мову вважать від 40 до 60 %, але надають їй перевагу як мові спілкування лише 10-25 %. Така ситуація пов’язана передусім з суперечністю між сучасною cамоідентификацією громадян України та низкою ідентификацій, які легітимізовані суспільством (тобто українська виграє як мова успіху у суспільній свідомості, але не підкріпляється мовною практикою інерційного населення, яке не вважає її вживання за необхідну рису українця).

Вивчення географії і діалектів української мови дозволяють зробити висновок, що сучасна мова знаходиться на етапі свого становлення як національної, а не регіональної. Дві найбільш характерні риси мовної політики:

1. Поширення викладання української в навчальних закладах, що спрямовано на створення покоління з орієнтацією на національну культуру (доля україномовних шкіл зросла з 47,4 % у 1989 р. до 74,9 % у 2004 р., дані Міністерства освіти і науки України).
2. Різкий розвиток мови за рахунок новостворених слів (летовище) або частково українізованих слів західноєвропейського походження (наживо, хода, гелікоптер).

[ред.] Політичні поділи

Результати перевиборів 26 грудня 2004 р.: політичний поділ України

Політичні партії України мають значні розходження щодо основних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики. Але їм бракує загальнонаціональних, надконфесійних ідей, тому їх схожість полягає у пропаганді речей, які завжди роз’єднували країну (перед усіма — вживання мови, що базується на традиціях регіонів походження керівних осіб партій, та питання зовнішньополітичного розвитку, об’єктивний аналіз яких ще не було запропоновано суспільству). Програмні установи та/чи дії партій також часто виражають комерційні інтереси їх керівництва та основних організацій, які забезпечують фінансування.

Поділена Україна часів Помаранчевої революції, жовтень-грудень 2004 р. (Майдан незалежності у Києві та міcька рада Донецьку

* відмовилась згідно з Універсалом національної єдності, підписаним 3 серпня 2006

[ред.] Політика щодо подолання поділів

Живий ланцюг 21 січня 1990 р., коли майже три мільйони людей взялися за руки, з’єднавши Львів, Київ та Донбас у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР

Тема єдності українців завжди посідала одно з найважливіших місць у національному мистецтві. Великі політичні діячі і літературні творці, серед яких Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Олександр Довженко, Василь Стус, закликали до подолання будь-яких нерозумінь у українському середовищі і його гармонійного, односпрямованого розвитку.

Встане славна мати-Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяна-річки

Одна нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували,

Чужі між собою,

Згорне мати до себе всі діти

Теплою рукою.

Єднаймося, братаймося

В товариство чесне,

Най братерством, щирими трудами

Вкраїна вокресне!

І.Франко

Дослідження Українського центру політичного менеджменту показують, що українці досить єдино відносять до об’єднувальних чинників нації явлення традиційно-побутової культури (що зараз має назву народного мистецтва), спільність території, віросповідання, національної символіки (тобто відсутня мова як характерний фактор).

З іншого боку, українські росіяни вважать, що їх з’єднуючими факторами є мова, література, мистецтво, особливі риcі характеру (відсутня єдина територія як характерний фактор).

Історичні поділи іcнyють лише в пам’яті людей, тому держава може позбавити суспільство комплексів «меншого брату» та «homo sovieticus», досліджуючи и популяризуючи найбільш самостійних, активних, незалежних діячів чи установи, їх творчі та політичні ідеї, стосунки з іншими державами чи успішну працю за кордоном, а також в загалом часи і їх обставини, коли нація максимально з’єднувалась. Приклади: визвольна боротьба і з’єднання держави під Богданом Хмельницьким, національно спрямована діяльність та твори Тараса Шевченко, утворення незалежної України під проводом Михайла Грушевського у 1917 р. та ін. Дослідження таких постатей як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Cтепан Бандера треба проводити об’єктивно і показувати їх суперечливу сутність, яка була спричинена тогочасними зовнішніми поділами України.

Географічні поділи можуть бути подоланими з допомогою розвитку сучасних інформаційних засобів і організації діаспор, яки включать відокремлені частини українців в єдине суспільне життя.

Соціально-економічні поділи можуть бути вирішені через розвиток системи бюджетних відносин між Києвом та областями, за допомогою якої буде забезпечено однакові умови життя та ведіння бізнесу у всій Україні. Можливості цієї системи не безмежні; східні промислові області (потенційні донори) завжди будуть прагнути до більших політичних прав, а отже, вирішення проблеми соціально-економічні розподілів неможливе без утворення рівних культурно-релігійних умов у всій державі.

Релігійні поділи можуть бути частково вирішені лише за умов надання одночасно Ватиканом та Константинополем автокефалії греко-католикам та православним, утворення єдиної православної української церкви, налагодження постійного спілкування і узгодженої політиці між ними, підвищення рівня толерантності обох громад друг до друга. В найкращому випадку Україну очікує приклад Німеччини, де також присутні два географічних релігійних центра — католики на півдні та протестанти на півночі та сході (лютерани), але немає ніяких протистоянь як на державному, так і на побутовому рівні, велика частка змішаних шлюбів, а в одних і тих храмах проводяться богослужіння різних церков.

Мовні поділи можуть бути вирішені з впровадженням більш поміркованої мовної політики держави щодо системи освіти, культури, ЗМІ, яки формують суспільне інформаційне поле в усіх областях країни пропорційно до національної структури. В русифікованих регіонах потрібно утворення по-перше єдиного з українськими культурного, а вже потім мовного простору. Культурні потреби національних меншин можуть бути забезпечені через систему шкіл меншин та культурно-мовних центрів, фінансованих паритетно Україною та МЗС іноземних держав. На крупних підприємствах можливо також впровадити корпоративні кодекси, яки передбачають спілкування на українській мові.

Політичні поділи сучасної держави базуються на існуючих культурних, релігійних та мовних протиріччях, тому держава та еліти мають докласти зусиль до прийняття переважною більшістю населення низки загальнонаціональних ідей. Головні розходження між партіями мають зміститися до питання міри втручання держави у ринкові та соціальні відносини. Зовнішньополітичні цілі можуть стати темою аналітичних досліджень та відвертої суспільної дискусії, на що може знадобитися 2-4 роки.

27 липня 2006 р. у Секретаріаті Президента відбувся Загальнонаціональний круглий стіл, на якому було розглянуто питання підготовки Універсалу національної єдності (запропонований Президентом України для подолання політичних розбіжностей між партіями Верховної Ради). 3 серпня 2006 р. Універсал національної єдності був підписаний всіма політичними силами, представленими у Парламенті крім БЮТ, а КПУ — із застереженнями.

[ред.] Посилання

• Національний інтерес — цілі і завдання держави у зовнішній політиці
• Національна ідентичність, Нація — політичне поняття нації