Атлантичний океан
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Атлантичний океан — другий за величиною, після Тихого океану, океан на Землі. Назва походить від імені міфічної країни Атлантиди.
Східною межею Атлантичного океану є береги Європи, Азії та Африки, західною — Північна та Південна Америки, південною — Антарктиди. Межу з Індійським океаном проводять умовно по меридіану мису Голкового, з Тихим — по меридіану мису Горн, з Північним Льодовитим — по Полярному колу. В цих межах площа океану — 93,4 млн. км2, середня глибина — 3926 м, об'єм — 337 541 тис. км3. Атлантичний океан видовжений по широті. Він тягнеться майже паралельно до берегів у вигляді S-подібної смуги, завширшки в кілька тис. км. Протяжність Атлантичного океану з півночі на південь близько 15 тис. км. Найбільша ширина океану понад 9 тис. км, найменша бл. 3 тис. км. Берегова лінія Атлантичного океану в північній півкулі дуже порізана. Тут зосереджені моря Атлантичного океану (Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Карибське) та затоки (Біскайська, Ґвінейська, Мексиканська). В південній півкулі береги порізані мало (є лише одне відкрите море Веделла). Внутрішні та окраїнні моря займають близько 16% площі.
Рельєф дна океану складний. З півночі на південь Атлантичний океан перетинає підняття, яке складається з трьох підводних хребтів Рейк'янеса, Північно-Атлантичного і Південно-Атлантичного. В плані воно теж має S-подібну форму. Пересічна глибина над хребтами від 900 до 2700 м, середня глибина 3332 м. На захід і схід від серединного підняття розташовані глибокі котловини: у східній частині Атлантичного океану — Північно-Африканська, Гвінейська, Ангольська та Капська, у західній — Північно-Американська, Бразильська та Аргентинська. Глибина котловин в західній частині океану більша, в межах Північно-Американської котловини лежить найглибша в Атлантичному океані глибоководна западина Пуерто-Ріко з відміткою — 9218 м (глибина Мілуокі). На схід від Південних-Сандвічевих островів розташована однойменна глибоководна западина з максимальною глибиною 8262 м. На півдні, вздовж 60-ї паралелі простягається Африкансько-Антарктична котловина з глибиною 5—5,8 тис. м. Островів в Атлантичному океані порівняно мало, найбільші материкові: Великобританія, Ірландія, Ісландія, Ньюфаундленд, Великі і Малі Антильські та ін.; до вулканічних належать: Азорські, Трістан-да-Кунья, о. Св. Єлени та ін.
Зміст |
[ред.] Клімат
Клімат Атлантичного океану на більшості просторів відзначається рівномірністю основних показників. Розподіл тиску над Атлантичним океаном та особливості атмосферної циркуляції в основному відповідають загальній схемі. В приекваторіальних широтах розташована смуга низького тиску (менше 760 мм), в субтропічних — барометричні максимуми. В міжтропічних широтах переважають штиль і пасати. Лише влітку тут спостерігаються вест-індські урагани (оркани) великої сили. Помірні широти охоплені стаціонарною циркуляцією західних вітрів. Значний вплив на характер циркуляції атмосфери над Атлантичним океаном мають Антарктичний та Ісландський циклони. Вони зумовлюють розвиток штормів у помірних широтах. Шторми великої сили спостерігаються переважно у Південній півкулі. Через часті і сильні шторми в помірних широтах їх називають «ревучими сороковими». У Північній півкулі найтепліший місяць — серпень, найхолодніший— лютий, в Південній — навпаки. Температури повітря та амплітуди їх змінюються так (див. табл.).
| Широта | Середня місячна температура в °С | Річна амплітуда т-р (в градусах С) | |
| VIII | II | ||
|
60° пн. ш. 20° » » 0° 20° пд. ш. 60° » » |
10 25 26 20 -10 |
0 20 25 25 0 |
10 5 1 5 10 |
На крайньому північному-заході та півдні завдяки особливостям атмосферної циркуляції та впливу прилеглих материків температура повітря над океаном знижується до —25° і більше. На розподіл температур повітря в значній мірі впливають теплі і холодні течії. Розподіл хмарності та опадів тісно пов'язаний з особливостями атмосферної циркуляції. В екваторіальній та циклонічній областях хмарність велика, опадів багато (понад 2000 мм). В областях високого тиску навпаки — небо безхмарне, опадів мало (бл. 500 мм). У місцях стику теплих і холодних течій (район Ньюфаундлендської банки, Ла-Плати тощо) часто бувають густі тумани.
[ред.] Гідрологічний режим
Гідрологічний режим зумовлюється в основному кліматом. Течії, викликані атмосферною циркуляцією, утворюють складну систему руху поверхневого шару вод Атлантичного океану. Завдяки пасатам виникають Північна та Південна Екваторіальні течії, які мають західний напрям. Далі, у тропіках і помірних широтах вони утворюють кільця антициклонального кругообігу. Складовою частиною кільця в Північній півкулі є теплі течії Антильська та Гольфстрім. Відгалуження Гольфстріму утворює Канарську холодну течію. На північному заході в Атлантичний океан вливаються холодні течії Східно-Гренландська та Лабрадорська. Береги Бразилії омиває однойменна тепла течія. Відхиляючись на схід, вона вливається в дрейфову течію Західних Вітрів. Біля південно-західних берегів Африки її північне відгалуження утворює холодну Бенгельську течію. З течіями зв'язаний розподіл температур води. В Північній півкулі завдяки Гольфстріму температури води значно вищі, ніж у Південній, де позначається охолоджуючий вплив Антарктиди. Розподіл температур води в цілому аналогічний розподілу температур повітря. Пересічна солоність Атлантичного океану 35,4 %. Найвища солоність спостерігається в тропічних та субтропічних широтах обох півкуль, де мало опадів та велике випаровування. З глибиною температури води знижуються, солоність води зменшується. В придонному шарі температура води від 0 до +2°, солоність 34,6 — 34,9%. В широких межах змінюється амплітуда припливів у Атлантичному океані. У відкритому океані вона не перевищує 1 м. У затоці Фанді відомі припливи до 18 м, які є максимальними для світового океану. Лід у вигляді берегового припаю відомий тільки в Антарктиді. Більше поширена плавуча крига морського та континентального походження, яка може запливати у середні широти.
До Атлантичного океану впадають: Амазонка, Дніпро, Дон, Дунай, Конґо, ріка Св. Лаврентія, Маккензі, Міссісіпі, Ніґер, Ніл, Оріноко, Парана, Рейн та інші, віддаючи разом близько 60% маси материкових вод, що стікають до світового океану.
[ред.] Рослинний і тваринний світ
Рослинний і тваринний світ у тропічній зоні відзначається різноманітністю видів, але обмеженою кількістю особин, в помірній і холодній зонах — навпаки. Донна рослинність представлена різними водоростями, які поширені у прибережній зоні до глибини 100 м. Фітопланктон у помірних і холодних широтах поширюється до глибини 50 м, у тропіках — до 50—80 м. Зоопланктон населює всю товщу води, але найбільш бурхливе життя спостерігається в її верхніх шарах. Характер фауни змінюється також з широтою. В помірних та холодних широтах водяться кити і ластоногі, з риб — оселедці, тріскові, камбалові та ін., у теплих водах: медузи, краби, різні акули, літаючі риби, морські черепахи, кит-кашалот тощо. Найбільшим розвитком життя відзначаються смуги стику холодної і помірної зон. Вони і є основними рибопромисловими районами: Ньюфаундлендська банка, Ісландські води, Північне море та райони китобійних промислів Південної півкулі.
[ред.] Економічно-політичне значення
В економічному і політичному відношенні Атлантичний океан має велике міжнародне значення. Це вузол важливих економічних і стратегічних морських шляхів сполучення. Найбільше значення мають лінії: північно-атлантична (між Європою, США і Канадою), далекосхідна (між Європою і Азією та Австралією, через Суец), середньо-атлантична (між Європою, Вест-Індією і Південною Америкою). Природними ресурсами Атлантичного океану користується переважна більшість країн світу. Головні порти Атлантичного океану та морів його басейну: Одеса, Амстердам, Лондон, Ліверпуль, Гамбург, Марсель, Кейптаун, Лагос, Буенос-Айрес, Ріо-де-Жанейро, Новий Орлеан, Нью-Йорк.
[ред.] Дослідження
Історія дослідження Атлантичного океану поділяється на 3 періоди. В перший період, до 1749 (плавання фінікійців, карфагенян, Б. Діаспа, X. Колумба, Дж. Каббота, Ф. Магеллана та ін.), зібрані відомості лише про розподіл суходолу і моря. В другий період (1749—1873) одержані перші дані про температури води на різних глибинах (Елліс, Дж. Кук, І. Ф. Крузенштерн, Ю. Ф. Лисянський та ін.). Третій період — період комплексних океанографічних досліджень з кінця 19 століття триває й тепер. Експедиції на кораблях «Челленджер» (1872—76), «Витязь» (1886—89), «Метеор» (1925—27, 1929—38), «Діскавері II» (з 1931). Дослідження вчених СРСР, проведені під час Міжнародного геофізичного року 1957/58 на кораблях «Обь», «Севастополь», «Ломоносов».
Літ.: Истошин Ю. В. Океанография. Л. 1956; Назаров В. С, Муромцев А. М. Океанография. М., 1954.
