Слов'янознавство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Слов'янознавство, комплекс наук про слов'янські народи, їх археологію, історію, зокрема мову й літературу (славістика), культуру, фолкльор та етнографію в цілому й про кожний зокрема (по слов. країнах з виключенням власного, див. Україністика).

До початку 19 століття (в донаук. добу) це відокремлені спостереження місіонерів (св. Кирило й Методій, Ю. Кріжаніч), подорожніх, хроністів (від. візант., араб., і нім. почавши) й філодогів-поліглотів (в Україні гол. граматиків і лексикографів 16 — 17 вв.: Л. Зизанія, М. Смотрицького, І. Ужевича, П. Беринди, Єпифанія Славинецького). Наук. С. підготували преромантичний археографічний (збирацький) рух (давні тексти й їх видання, археологічні пам'ятки, етногр. записи), зацікавлення визвольними рухами півд. та зах. слов'ян і слов. біблістичнотекстові студії чеха Й. Добровського, завершені його граматикою старо-ц.-слов. мови («Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris», 1822), що були підставою для включення слов. філології в порівняльну індоєвропеїстику. З створенням катедр слов. філології (найперше у Відні 1849, обсадженої Ф. Міклошічем, 1885 — В. Яґічем, 1922 — М. Трубецьким, згодом по ін. університетах Австро-Угорщини. Росії й Німеччини) С. перейшло до фахівців, а в Сер.-Зах. Європі набрало характеру філологічно-мовознавчої науки з її дальшим спеціялізаційним розвитком (мовознавство, літературознавство, палеографія, історія культури, фолкльор і етнографія). Першу катедру історії слов. літератур засновано в Парижі (1840, обсаджена А. Міцкєвічем). Літературознавче С., як не врахувати синтезуючих звеленнево-компаратистичних спроб О. Пипіна й В. Спасовіча (1880 — 84), Й. Карасека (1906), Я. Махаля (1922 — 29), Ф. Волльмана (1928), Е. Ґеорґієва (1958 — 63) й Д. Чижевського (1952, 1968), обмежилося нац. історіями літератур чи історією заг. рухів і літ. напрямів у пов'язанні з позаслов. світом. Над етногр. синтезою С. працював К. Мошинський (1929 — 39), над археологічною Л. Нідерле (1902 — 24, 1911 — 25) і поль. археологічно-лінґвістична (Т. Лєр-Сплавінський, Ґ. Лябуда й ін.) та антропологічна (Я. Чекановський) школи. Взагалі розбудова й спеціялізація С. по слов. країнах і на Зах. почалася по першій світовій війні з заснуванням при більших університетах катедр і лекторатів слов. мов.

У Росії С. було в 19 в. пов'язане спершу з політ. слов'янофільством (див. Панславізм), і це вплинуло на розростання, поряд філологічно-археографічного С., ще й іст. та етногр. (В. Ламанський й ін.). Катедри «історії й літератури слов. наріч» почали створювати на доручення Уварова (з 1835); з першого же покоління славісти були відряджувані для наук. подорожів-перебувань по слов. країнах і зах. славістичних центрах (для ознайомлення з мовами й для археографічних зб.) молоді доц. окремих університетів. Традиція славістів-істориків Росії жива в СССР та в УССР і досі. Розвиткові С. помітно сприяли щоп'ятирічні міжнар. конґреси.

З філологічного напряму С. вийшли заг. курси частин порівняльної граматики слов. мов: Ф. Міклошіча (1852 — 75), В. Вондрака (1906 — 08), Й. Мікколі (1913 — 50), В. Поржезінського (1914), Г. Ільїнського (1916), А. Меє (1924), А. Ваяна (1950 — 66), С. Бернштейна (1961 — 74), Ю. Шевельова (1964), О. Мельничука (1966), З. Штібера (1969), С. Івшіча (1970) та ін. і спроби порівняльно-етимологічних словників: Ф. Міклошіча (1886), Е. Бернекера (1908 — 14), Л. Саднік і Р. Айцетмюллера (1963 — ), Ф. Копечного (1973 — ), Ф. Славського (1974 — ) й О. Трубачова (1974 — ), як і (перев. збірні), огляди історії слов. мов: Т. Лера й О. Брюкнера (1929), Т. Лєра-Сплавінського, В. Курашкевіча й Ф. Славського (1954), М. Вайнґарта (1937), Р. Травтманна (1947), Р. Брея (1951), К. Горалека (1955) та слов. народів і їх культури: Д. Дорошенка (1922), П. Дільса (1963), крім раніших Л. Нідерле (1909) й Т. Флорінського (1895). Для укр. славістів важливими осередками С. був до 1918 Відень (звідки вийшли укр. гал. і бук. славісти), у період між двома світовими війнами — Прага, Краків і Варшава, а весь час Петербурґ і Москва.

Результати студій С. публікуються в численних міжнар. і нац. спеціальних періодичних зб. і журн.: «Archiv für slavische Philologie» (42 тт., Берлін 1876 — 1929), «Русский Филологический Вестник» (78 тт., В. 1879 — 1918), «Журнал Министерства Народного Просвещения» (П., 1834 — 1917), «Prace Filologiczne» (В., з 1885), «Rocznik Slawistyczny» (Kp., з 1908), «Jужнословенски Филолог» (Беоґрад, з 1913), «Revue des Etudes Slaves» (Париж, з 1921), «Slavia» (Прага, з І922), «Известия Отделения Русского Языка и Словесности Императорской АН» (П. 1896 — 1927), «The Slavonic and East European Review» (Лондон, з 1922), «Slavia Occidentalis» (Познань, з 1921), «Zeitschrift für slavische Philologie» (Ляйпціґ, з 1925, Гайдельберґ, з 1951), «Slavische Rundschau» (Прага — Берлін — Відень, 1929 — 40), «Byzantinoslavica» (Прага, 1929), «Wiener slavistisches Jahrbuch» (Відень, з 1950), «Oxford Slavonic Papers» (Оксфорд, з 1950), «Studia Slavics» (Будапешт, з 1955), «Die Welt der Slaven» (Вісбаден, з 1956), «Zeitschrift für Slavistik» (Cx. Берлін, з 1956), «Slavia Orientalis» (В., з 1957), «Советское Славяноведение» (М., з 1965), «Slavica Slovaca» (Братіслава, з 1966) та ін. У Львові виходили ж. «Слово» (1936 — 39), зб. «Питання слов. мовознавства» (9 тт., 1948 — 61), «Питання слов. філології» (1 т., 1961) і зб. «Укр. Слов'янознавство» (11 тт. до 1975), у Києві зб. «Слов'янське Мовознавство» (5 тт., 1958 — 67) і «Міжслов. літ. взаємини» (3 тт., 1958 — 63) та як їх продовження зб. «Слов. Літературознавство і Фольклористика» (11 випусків, 1965 — 76). Окремого періодичного вид. С. в УССР немає. На еміґрації з 1948 виходить укр. серія неперіодичних випусків «Slavistica».

Література:

Ягич М. История славянской филологии. Энциклопедия славянской филологии, випуск І. П. 1910, Ляйпціґ 1967;
Королевич Н., Сарана Ф. Слов'янська філологія в Україні (1958 — 62 pp.), бібліографія. К. 1963;
Королевич Н., Беляєва Л., Гольденберг Л., Сарана Ф. Слов'янська філологія в Україні (1963 — 67 pp.), бібліографія, ч. І — II, 1 — 2. К. 1968.