Давньоукраїнська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Давньоукраїнська (давньоруська) мова
Поширена в:	Русь
Регіон:	Східна Європа
Класифікація:	Індо-Європейська Слов'янська Східнослов'янська Давньоукраїнська (давньоруська) мова
Офіційний статус
Державна:	Русь
Офіційна:	Русь
Коди мови

Давньоукраїнська мова, давньоруська мова, давньокиївська писемно-літературна мова — мова народності, яка населяла Київську Русь. Погляди вчених на давньоукраїнську мову істотно розходяться. Як спільну мову всіх східних слов'ян, на основі якої утворилися українська, російська та білоруська мови, її визнали О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, Л. Булаховськи], А. Селіщев, С. Обнорський, М. Грунський, В. Виноградов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Марков, В. Німчук та ін.

Ряд дослідників відносять до давньоукраїнської мови лише писемно-літературну мову і заперечують існування в минулому спільної усної давньосхіднослов'янської мови. При цьому початок формування української мови, як і російської та білоруської, пов'язується безпосередньо з розпадом праслов'янської мови (С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, В. Русанівський, О. Ткаченко, Г. Півторак, І. Матвіяс, В. Скляренко та ін). Цей погляд знайшов нещодавно підтвердження у дослідженнях мови новгородських берестяних грамот (А. Залізняк), які свідчать, що давньоновгородський діалект розвинувся з праслов'янської мовної єдності незалежно від давньокиївського.

Із праслов'янської етномовної спільності східні слов’яни виділилися приблизно у VI ст. н. е. До східнослов'янських територіальних об'єднань (у VII—IX ст. це були союзи племен) належали словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, поляни, волиняни, древляни, сіверяни, угличі (уличі), тиверці, дуліби, білі хорвати. Вони користувалися близькоспорідненими східнослов'янськими діалектами, що виділилися з праслов'янської мови. Сукупність цих діалектів і дістала у науковій літературі назву «давньоруська мова» (давньоукраїнська мова).

Давньоукраїнська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Даниїла Заточника» та ін. У різних регіонах Русі вона поступово збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літернатурних мов давнього періоду. Крім того, спільносхіднослов'янська мова — це певна абстракція, набір характерних лінґвальних рис, якими східнослов'янські діалекти VII—XII ст. вирізнялися серед інших слов'янських. Оскільки давній східнослов'янський мовний ареал був діалектно досить виразно здиференційований, монолітної, структурно одноманітної давньоукраїнської мови не було. Мовні особливості східнослов'янських діалектів реконструюються на основі свідчень писемних пам'яток, написаних кирилицею (відомі з серед. XI ст., окр. написи — з поч. X ст.), та сучасних східнослов'янських говірок із залученням матеріалу інших слов'янських мов.

Частина фонетичних, лексичних і граматичних рис зближує давньоукраїнську мову з південнослов'янськими та західнослов'янськими мовами. Разом з тим давньоукраїнська мова відрізняється рядом специфічних рис. Фонетичними фактами дописемного періоду стали повноголосся та початкові ро, ло з праслов'янських сполук or, ol перед приголосними при циркумфлексовій інтонації як специфічно східнослов'янська реалізація закону відкритого складу у сполученнях голосних із r, l; палатальні ч’, ж’ (через ступінь дж’) з праслов'янських tj, dj (свѣча, межа) і kt, gt перед голосними переднього ряду (печи, мочи) та ін. Після деназалізації носових голосних (X ст.) система вокалізму налічувала десять фонем: голосні переднього ряду [і], [e] (= відкритий [ε]), [ѣ] (= закритий [е], близький до [і], або ж дифтонг [іе]), [ь] (= редукований, надкороткий [е]), [a] та непереднього ряду [ы], [у], [о], [ъ] (= редукований, надкороткий [о]), [а]. У системі консонантизму було 26 фонем: губні [п], [б], [в (w)] (імовірно, губно-губний), [м], передньоязикові тверді [д], [т], [з], [с], [н], [р], [л], середньоязикові [с’], [з’], [ш’], [ж’], [дж’], [ц’], [ч’], [ш'ч’], [ж'дж’], [н’], [р’], [л’], задньоязикові [к], [ґ] (на півночі) та [γ] (або [h]) (на півдні), [х]. Звук [j] був позиційним варіантом голосної фонеми [і]. Приголосний ф вживався тільки в запозичених (в основному з грецької мови) словах (Примітка: не зважаючи на написання літери ф, її зазвичай вимовляли як [хв], або заміняли на х (Охрѣмъ або Ехрѣмъ з грец. Εφραίμ) або п (Пилипъ з грец. Φιλίππος)). Перед голосними переднього ряду приголосні зберігали позиційну палаталізованість, що виникла у праслов'янській мові в результаті дії закону складового сингармонізму. Так зване друге пом'якшення приголосних (2-а половина XI ст.) призвело до ліквідації відмінності між фонематичною та позиційною м'якістю (не в усіх діалектах давньоукраїнської мови цей процес відбувся послідовно): палатальні приголосні змінилися на палаталізовані (передньоязикові за місцем творення). Якості приголосного і голосного стали взаємопов'язаними в єдиній функціональній одиниці — силабемі. Після занепаду редукованих голосних за приголосними фонемами закріпилася диференційна ознака палаталізованості, а за голосними — лабіалізованості (у більшості говірок). Занепад слабких редукованих (XI—XIII ст.) привів до їх повної девокалізації, сильні [ъ], [ь] перейшли відповідно в [о], [е] (позиц. різновиди [ы], [ь] — голосні [ы], [і] — у сильній позиції змінилися у протоукраїнських і протобілоруських діалектах в [ы], [і], у проторосійських — в [о], [е]). Унаслідок занепаду редукованих у фонологічній системі давньоукраїнської мови сталися важливі зміни: скоротилася кількість голосних фонем, перебудувалися фонемні відношення, виникли закриті склади, відбулися процеси спрощення, асиміляції і дисиміляції у нових групах приголосних та ін. Праслов'янскі інтонаційні розрізнення втратилися; наголос став динамічним.

Високорозвиненими були лексична, словотворча і граматична системи, які успадкували багато рис праслов'янської мови і разом з тим виробили чимало інновацій. Граматична будова давньоукраїнської мови була флективною. У системі іменника розрізнялися три роди, три числа і сім відмінків. Типи відмінювання іменників (їх було шість) визначалися характером давньої (праіндоєвропейської) основи. Прикметники мали іменну й займенникову форми (якісні — добръ, добрыи; відносні — камАнь, камАный; вищий ступінь порівняння — добрѣи, добрѣишии) (А — юс малий, ѣ — ять). Найвищий ступінь утворювався описово. Дієслова розрізнялися за двома основами: теперішнього часу й інфінітива. Від основи теп. ч. утворювалися нак. сп., акт. і пас. дієприкметники теп. ч.; від основи інфінітива — супін, аорист, імперфект, активні й пасивні дієприкметники минулого часу, дієприкметник минулого часу на -л-. Форми минулого часу були прості (аорист, імперфект) і складені (перфект, плюсквамперфект). За час функціонування давньоукраїнської мови відбулися занепад давньої системи відмінювання іменників, формування числівника як окремої частини мови, втрата супіна, виникнення єдиної форми минулого часу на основі перфекта, нових форм умовного та наказового способів, дієприслівників та ін. На основі старослов'янської мови і діалектів відбувалися контакти давньоукраїнської мови з багатьма мовами: грецькою, тюркськими, фінно-угорськими тощо. Давньукраїнська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старослов'янської мов. Старослов'янська (церковнослов'янська) мова української редакції, тобто позначена впливом східнослов'янських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння. Народнорозмовна мова відбита у приватному листуванні, ділових пам'ятках («Руська Правда», грамоти), літописах, літ. творах («Слово о полку Ігоревім»).

У давньоукраїнській мові розрізнялися говори північно-західних територій із цоканням (нерозрізненням [ц] і [ч]) (дивіться Давньоновгородський діалект), проривним ґ, формою родового відмінку однини жіночого роду на -ѣ (у женѣ) та на південних і південно-східних — з розрізненням [ц] і [ч] , фрикативним [г] (або [h], [γ]), формою родового відмінку однини жіночого роду на -ы (у жены) та ін. Діалектальні відмінності були і в лексиці. Наступний розвиток діалектальних рис був пов'язаний із посиленням феодальної роздрібненості (кінець XI — 2-а половина XII ст.). За наслідками процесу занепаду редукованих в XI—XIII ст. південь і південний захід (території майбутніх української та білоруської мов) виявилися протиставленими півночі й північному сходові (територія майбутньої російської мови).

[ред.] Література

Потебня А. А. Два исследования о звуках рус. языка. Воронеж, 1866;
Соболевский А. И. Лекции по истории рус. языка. К., 1888;
Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории рус. языка. Пг., 1915; Введение в курс истории рус. языка. Пг., 1916;
Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв. К., 1924;
Якубинский Л. П. История древнерус. языка. М., 1953;
Шахматов А. А. Истор. морфология рус. языка. М., 1957;
Срезневский И. И. Мат-лы для Словаря древнерус. языка, т. 1 — 3. М., 1958;
Филин Ф. П. Образование языка вост. славян. М., 1962; Происхождение рус., укр. и белорус. языков. Ленинград, 1972; ІУМ. Морфологія. К., 1978;
Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика. К., 1979; Колесов В. В.
Истор. фонетика рус. языка. М., 1980;
ІУМ. Синтаксис. К., 1983;
ІУМ. Лексика і фразеологія. К., 1983;
Півторак Г. П. Формування і діал. диференціація давньорус. мови. К., 1988.
Словник-довідник «Слова о полку Ігоревім»: http://feb-web.ru/feb/slovoss/ss-abc/