Сербія

Сербія — країна в півн.-зах. частині Балканського півострова, складається з Косово і Воєводини; площа 88400 кв. км; столиця Белград, 9,66 млн меш. (1990), за національністю в основному серби (бл. 6,7 млн., у всьому світі понад 9 млн), далі албанці, угорці, румуни, словаки, українці (бл. 40 000) й ін. Рельєф: родюча долина Дунаю на півночі, гори на півдні. Розмовна й літ. мова сербів: сербський варіант сербохорватської, абетка — кирилиця; релігія: православ'я.

[ред.] Історія

Сербія заселена сербами й ін. слов'янськими племенами з 6-7 вв., була до кін. 12 в. під владою Візантії, у 13 і 14 ст. — незалежна держава, з 15 в. перебувала під владою Туреччини і частково (від 16 в.) Австрії. Після двох протитур. повстань С. здобула 1830 широку автономію, а у серб.-тур. війні 1876-78 — повну незалежність і стала. 1882 королівством. У грудні 1918 увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, перейменованого 1929 на Югославію, проголошену після визволення з нім. окупації (1941-44) у листопаді 1945 Соц. Федеративною Респ. Юґославії (СФРЮ). — сербо-хорв., , релігія — правос.

Сербія стала частиною Королівства сербів, хорватів і словенів у 1918, яке стало Югославією в 1929. Протистояння сербів і хорватів почалося ще в межах Югославії. Під час Другої світової війни на чолі Сербії стояв маріонетковий уряд, встановлений Німеччиною; після закінчення війни Сербія знову ввійшла до складу Югославії. З 1986 Слободан Мілошевич як лідер Сербської партії і президент почав популістську кампанію за скасування статусу автономії для Косово і Воєводини. Незважаючи на жорсткий опір і бажання вийти з федерації, Сербія формально анексувала Косово у вересні 1990. Мілошевич був переобраний у грудні 1990, але в березні 1991 відбулися антикомуністичні виступи і виступи проти Мілошевича в Белграді. У 1991 почалася громадянська війна, Мілошевич висловив претензії на частину Хорватії, заселену переважно сербами, під тиском ООН у січні була підписана угода про припинення вогню. Визнання ЄС незалежних Словенії, Хорватії і Боснії-Герцеговини в 1992 фактично скоротило територію Югославії до однієї республіки Сербія. Правонаслідником Югославії була оголошена республіка Сербія і Чорногорія в квітні 1992, на що не погодилися США і ЄС, оскільки війна продовжувалася й істотно порушувалися права людини. У березні 1992 і повторно в червні тисячі сербів виступали за припинення війни в Боснії-Герцеговині.

До 16 в. Серб.-укр. зв'язки почалися ще з часів Київ. Руси. У розвитку давньої серб. літератури брали участь, перекладаючи грец. і ц.-слов. тексти й пишучи ориґінальні твори серб. мовою, письм. укр. роду, між ними Єлисей з Кам'янця Подільського (15 в.), Андрій з Сянока (16 в.), Василь Никольський з Закарпаття (16 в.), Гаврило Мстиславич (16 в.), Самуїл Бакачич (17 в.). Багато серб. народних пісень були занесені серб. співаками (дудниками й гуслярами) в 15 — 16 вв: на Україну і в Польщу (М. Грушевський висловив здогад, що укр. думи і їх назви творилися, мабуть, під впливом серб. героїчної поезії). Для гусел збереглася подекуди назва «серби».

17 — 18 в в. Посиленню серб.-укр. взаємин сприяла також участь сербів у коз. війську, ще перед Хмельниччиною. У коз. реєстрі 1649 знаходимо кількадесят серб. прізвищ. Серби брали участь у нац.-визвольній революції під проводом Б. Хмельницького й пізніше. Це були або окремі військ. діячі серб. походження, або організовані ними відділи найманого війська з сербів (зокрема за І. Виговського). Серед перших треба згадати трьох полк. Сербинів — Івана Юрійовича, Івана Федоровича і Войцу, а також Родіона Дмитрашка-Райчу, полк. переяславського (1667 — 77 і 1687-88) та ін.

У Сербії (й у ін. півд.-слов. країнах) були поширені вид. укр. друкарень 17 — 18 вв., зокрема друкарні Києво-Печерської Лаври, а також проповіді З. Копистенського, твори Л. Барановича у серб. перекладі, Т. Стефановича тощо. Серед студентів Києво-Могилянської Акад. були у 18 в. також серби (напр., Йован Раїч й А. Стойкович у 1740-их pp.). До С. виїжджали як проповідники і викладачі — вихованці й вчителі Академії, напр., С. Залуцький, що з 1724 був проповідником при церкві беоґрадського митр.; 1733, на прохання серб. митр. Вікентія Йоановіча, київ. митр. Р. Заборовський вислав до С. М. Козачинського, Т. Климовського, Т. Левандовського, І. Минацького, Т. Падуновського, Г. Шумляка (вони працювали як викладачі ц.-слов. мови, піїтики і реторики у школах Карловців, Вуковару, Беоґраду, Осеку). У різний час в С. вчили також ін. вихованці Києво-Могилянсвкої Акад.: В. Крижанівський, І. Ластовецький, П. Михайловський.

За часів Петра І, зокрема під час рос.-тур. війни 1711, чимало серб. родів перейшло на бік Росії, між ними Владиславичі, Милорадовичі. Требинські, Божичі, Вишневські, Милютиновичі, а згодам Веселицькі, Витковичі, Бошняки та ін. Увійшовши до складу коз. старшини і діставши маєтки, вони залишилися назавжди в Україні, вчили дітей здебільша у Києво-Могилянській Академії, і деякі з їх нащадків стали видатними укр. гром. і культ. діячами.

У зв'язку з заселенням Півд. України в сер. 18 в. збільшилася кількість сербів в Україні, що емігрували з окупованої Австрією Півн. С.; з них, а також з волохів та ін. вихідців була створена 1752 адміністративно-територіяльна одиниця п. н. Нова Сербія і 1753 — Слов'яно-Сербія (1764 вони увійшли до складу Новорос. губ.). Багато з поселених на цій території сербів тікало на Запор. Січ. Серби брали також участь у гайдамацькому та коліївському повстаннях і, з другого боку, були також у лавах рос. війська, що придушувало ці повстання. Поселені на Півд. Україні серби асимілювалися згодом з укр. населенням.

На 1740 — 60-і pp. припадає виникнення укр. поселень у Бачці, а в кін. 18 в. у Сремі.

19 — 20 в в Видатний вплив на укр. відродження й укр. літературу (зохрема на діячів «Руської Трійці») мав серб. цисьм., фольклорист і мовознавець 19 в. Вук Караджіч (1819 відвідав Україну); за зразком створеного ним серб. правопису розвинувся й укр. фонетичний правопис. Особисті зв'язки з серб. діячами культури підтримували Я. Головацький, М. Костомаров та ін.

У другій пол. 19 в. у Києві (під проводом М. Драгоманова), Одесі (під проводом А. Желябова) та ін. м. України створилися комітети допомоги грошима, зброєю, добровільцями для визвольної боротьби сербів й ін. балканських народів проти турків. Безпосередню участь у боях брали укр. письм. і діячі: поет І. Манжура, актор і режисер М. Садовський, В. Яновський та ін. М. Старицький видав 1876 у Києві зб. перекладів «Сербські народився думи і пісні», призначаючи прибуток з неї на користь Серб. Червоного Хреста. Відгомін серб. подій наявний у творчості І. Франка, О. Пчілки, Лесі Українки, С. Воробкевича, Ю. Федьковича. У кін. 19 і на початку 20 ст. серб. нар. пісні й твори серб. письм. перекладали, крім І. Франка, Остап Барвінський, М. Бучинський, О. Навроцький. Одночасно з цим в С. почалося зацікавлення творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка й :ін. укр. письм. З серб. літ. і гром. діячами були знайомі М. Драгоманов, О. Барвінський, М. Лисенко й ін. Д. чл. НТШ були обрані серб. учені: Олександр Беліч, Степан Бошковіч, Іван Ерделяновіч, Борівой Мілоєвіч, Йован Цвіїч та ін. По другій світовій війні появилися укр. переклади з серб. народився поезії М. Рильського («Сербські епічні пісні», 1946; «Сербська народився поезія», 1955; разом з Л. Первомайським); творів серб. письм. В. Нушіча, Б. Чопіча, І. Андріча й ін. У перекладі на серб. мову появилися крім «Слова о полку Ігореві» (1957), окремі твори І. Франка, М. Коцюбинського, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара та ін. У 1969 вийшло перше вид. творів Т. Шевченка серб. мовою П. н. «Кобзар». У 1972 був виданий у Новому Саді «Підручний Термінологічний Словник сербо-хорв.-русько-укр.» М. Кочіша.

У політ. укр.-серб. взаєминах переважало протиукр. наставлення, зумовлене сильно закоріненим серед сербів русофільством. 1917 — 20 С. не визнала укр. державності, утруднювала працю Укр. Червоного Хреста тощо. Між двома світовими війнами серби сприяли головним чином рос. еміґрації. Протиукр. настрої виявилися в розгромі укр. еміґраційних організацій й укр. поселень з Юґославії у 1944 — 45. Теперішні взаємини С. з Україною зумовлені настановами актуальної політики Юґославії, як федерації півд.слов. народів, у стосунку до СРСР як цілости.

[ред.] Див.також

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Гнатюк В. Зносини українців з сербами. У Наук. зб.. присвяченому М. Грушевському. Л. 1906;
Гольберг М. Півд.-слов. зв'язки «Руської Трійці». У зб. Міжслов. літ. взаємини, випуск 2. К. 1961;
Шевченко Ф. Серби і болгари в укр. коз. війську. У вид. Питання історії та культури слов'ян. К. 1963;
Білодід І. Вук Караджіч в історії укр.-серб. наук. зв'язків. К. 1965;
Гуць М. Сербо-хорв. народна пісня в Україні. К. 1966;
Гуць М. Сербо-хорв. нар. пісні в укр. перекладах (1837 — 1965). У вид. Слов. літературознавство і фолкльористика. Випуск 5. К. 1970.