Юґославія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Юґославія (Jugoslavija, Jyгославиja)

Колишня Соціалістична Федеративна Республіка Юґославія (СФРЮ) — держава на півдні Європи.

Площа - 255,8 тис. кв. км

Населення - 23 123 000 (1985)

Столиця — Беоґрад.

Складалася з 6 республік: Боснія і Герцеговина (столиця Сараєво), Македонія (Скоп'є), Сербія (Беоґрад), Словенія (Любляна), Хорватія (Заґреб) і Чорногорія (Тітоґрад - тепер Подгориця) та двох автономних країв у складі Сербії: Воєводина (Новий Сад) та Косово (Пріштіна).

Населення (1981): серби (8,2 млн.), хорвати (4,5), мусульмани (2,0), словенці (1,8), албанці (1,8), македонці (1,4), чорногорці (0,6), а також угорці, цигани, турки, словаки, болгари, румуни та ін. На території колишньої Югославії мешкали близько 40 тис. українців.

Зміст

1 Історія
2 Юґославсько-укр. взаємини.
- 2.1 Літературні взаємини.
- 2.2 Українці в Юґославії
3 Література

[ред.] Історія

Югославію створили 1 грудня 1918 р. спочатку як Королівство сербів, хорватів і словенців, а з жовтня 1929 р. - Югославія (з сербською династією Караджорджевичів на чолі).

Міжвоєнну добу в історії Югославії характеризували боротьба партій, встановлення монархічної диктатури короля Александра Караджорджевіча (6 січня 1929 р.), вбивство короля у Марселі (9 жовтня 1934 р.), «березневий путч» (27 березня 1941 р.) ген. Д.Сімовіча тощо.

6 квітня 1941 р. війська Німеччини та її союзників окупували територію Югославії. Король Петар II Караджорджевіч утік з урядом з країни, а військове командування 18 квітня підписало беззастережну капітуляцію. Територію Югославії розподілили між окупантами, а на території колишньої Хорватської бановини (до якої німці пізніше приєднали Боснію й Герцеґовину), утворено Хорватську державу, очолену організацією «усташів» і «поґлавніком» Анте Павелічем (10 квітня 1941 р.).

Від середини 1941 р. антинімецьке повстання охопило всю країну. Протягом 1942-1944 рр. у ньому сформувалися дві панівні течії: під проводом воєнного міністра юґославського екзильного уряду в Лондоні, полк. Д.Михайловіча, антикомуністичного та монархічного напряму (четніки) і Народно-визвольне військо Югославії (НВВЮ) під проводом Йосипа Броз Тіта і комуністичної партії. Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ (9 травня 1945 р.) за підтримки союзників і Червоної армії.

Установчі збори, скликані Народним фронтом (під проводом КПЮ), проголосили (29 листопада 1945 р.) Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), а 30 січня 1946 р. схвалено конституцію ФНРЮ.

КПЮ (від листопада 1952 р. - Союз Комуністів Югославії) стала єдиною політичною партією і, після проголошення Конституційного закону про основи суспільного й політ. устрою ФНРЮ та про союзні органи влади, змінила низку статей конституції (з 1946 р.) та формально перебрала повну владу.

[ред.] Юґославсько-укр. взаємини.

Між півд. слов'янами (зокрема сербами, хорватами, словінцями) й українцями завжди існували різноманітні жваві взаємини та взаємозв'язки, які датуються ще з часів Київ. Руси і перших півд.слов. держав. Вони тривали віками завдяки діяльності представників різних поколінь цих слов. народів, зокрема таких визначних діячів, як св. Сава Неманіч, Ісая Сербин, Єлисей з Кам'янця Подільського, Андрій з Сянока, В.Никольський з Закарпаття, Л.Сербин, П. Серб Лоґотет, Д.Кантакузін, С.Бакачіч та ін. Для нац. відродження півд.-стов. народів у 17-19 ст. велику ролю відограли Києво-Печерська Лавра з друкаюнею та Києво-Могилянська Академія. Серед діячів останньої у культ. зв'язках себе відзначили: М.Смотрицький, єп. чернігівський Л.Баранович та його перекладач на серб. Г.С.Венцловіч, Т.Прокопович, Е.Козачинський, митр. Р.Заборовський, а серед серб. вихованців Академії: митр. Вікентій Йовановіч, Арсеній Стойков Тарбук, єп. Симеон Кончаревіч, Й.Раїч, Д.Новаковіч, Ґ.Зеліч та ін. У 19 ст. на укр.-півд.-слов. зв'язки великий вплив мала творчість В.С.Караджіча і Т.Шевченка. Більшість діячів, що порушували обопільні взаємини заторкували м. ін. караджічіяну чи шевченкіяну. Своїми творами чи дією цим взаєминам сприяли серед українців діячі «Руської Трійці», М.Максимович, О.Бодянський, А.Метлинський, М.Старицький («Сербські народні думи й пісні», 1875), С.Воробкевич, І.Рудченко, Ю.Федькович, О.Навроцький, М.Драгоманов, А.Желябов, Леся Українка, І.Франко, В.Антонович, М.Лисенко, Ф.Колесса, В.Гнатюк та ін. Порушували укр. проблематику, або перекладали з укр. літератури серед сербів: С.Новаковіч, С.Ранковіч, Д.Іліч; серед хорватів: А.Харамбашіч, А.Шеноа, В.Яґіч; серед словенців: Й.Абрам.

Напередодні першої світової війни укр. письм. і науковець М.Драй-Хмара мандрував (1913) по півд. Ю., збираючи по бібліотеках та академіях Заґребу й Беоґраду матеріали до студії про «Разговор угодни народа словинского» А.Качіча-Міошіча. А вже за першої війни В.Хома-Довський, коштом Союзу Визволення України, опублікував у Заґребі (1916) брошуру «Україна і українці» сербо-хорв. мовою.

За революції і пізнішої громадянської війни (1917-1920) - за традицією давніх часів, коли немало півд. слов'ян брало участь у боротьбі проти тур.-тат. наскоків у лавах запор. козацтва та у нац.-визвольних війнах під проводом Б.Хмельницького (такі відомі серб. імена, як Думитрашко, полк, брацлавський І.Сербин чи ген. осавул В.Сербин, полк, переяславський Р.Дмитрашко-Раїч та ін.) чи коли під час визвольної боротьби сербів проти тур. поневолювачів (1875-1978) поруч з сербами боролися багато українців (від командира партизанського загону В.Яновського, поета І.Манжури, до актора і режисера М.Садовського, С.Крутя, Ф.Василевського та ін.) — багато добровольців і кол. військовополонених австро-угор. армії, з півд.слов. народів брали активну участь у революції і укр.-сов. війні по одному чи другому боці рев. течії (А.Дундіч, Д.Сердіч, С.Ратков, М.Чанак та ін.), міняючи часто і політ. кольори і військ, формації та переходячи з одного боку на ін.

Ще в сер. 1916 в Одесі з кол. військовополонених півд. слов'ян створено дві серб. добровольчі дивізії, які боролися в Добруджі, а згодом перейшли до Солуня і увійшли до складу серб. війська. У червні 1917 на Україні почала діяти масова рев. організація півд. слов'ян, кол. військ. полонених австро-угор. армії — Юґослов'янський революційний союз, очолюваний Центр. Комітетом на чалі з М.Чанком. За час свого існування, до березня 1918, ЮРС мав у своєму складі бл. 20 тис. осіб.

Подібна до ЮРС існувала Юґославська рада робітничих і солдатських депутатів, теж масова рев. організація, створена 20 березня 1919 в Москві на заг. зборах півд. слов'ян. Раду очолював виконком (гол. — І.Мікуліч), який у червні-липні 1919 діяв у Києві, бо більшість військ. полонених з Ю. перебувала на Україні.

Але в процесі докорінних змін у міжнар. політиці за повоєнних часів, створення т. зв. «санітарного кордону» ворожого до совєтів, дійшло до певного розриву між сх. й півд. слов'янами, зокрема між українцями, з одного боку, і сербами, словінцями й хорватами — з другого. І зовн. і внутр. політика Королівства с. х. с., відкрито антисов. назовні й антиком. всередині, лише сприяла такому станові. З другого боку, Ю. стала притулком для тис. (бл. 20) еміґрантів з кол. Рос. Імперії. Ю. стала центром їх духовного, рел. і політ. життя. Багато з них відограли потім значну ролю у піднесенні зруйнованої війною Ю., у розбудові юґославської освіти, культури, охорони здоров'я та ін. галузях суспільного життя. Між ними було й багато українців, втікачів, воєнних і цивільних з рядів білої рос. армії та деяка частина діячів УНР і ЗУНР, гетьманців. Між ними: М.Чубинський, Є.Спекторський, А.Єлачич, ген. В.Науменко, ген. П.Кокунько, полк. В.Білий, інж. Богославський, П.Курганський, ген. Головко, ген. Саламаха. З уваги на великий вплив рос. еміґрації на юґославський уряд і короля, укр. еміґранти залишилися у Ю. короткотривало, в дорозі до зах. Европи чи Америки. Ті, що залишилися, змішалися з рос. еміґрацією або розійшлися по укр. поселеннях Войводіни, Боснії й Хорватії. Їхня діяльність зосереджувалася гол. на культ. житті тих країв.

Деякі спроби розбудови контактів на держ. рівні між Україною та Ю. роблено на поч. 1919. Уряд ЗУНР мав місію в Београді, що готувала ґрунт для нормальних дипломатичних зносин. Ніяких конкретних наслідків ті спроби не дали. З весни 1919 у Беоґраді перебувала укр. військ.-санітарна місія під проводом Вербинця. Його помічниками були П.Франко та В.Ганьківський. Ю. формально не визнавала укр. місії, хоч допускала її діяльність в справах полонених і мала з нею ділові зносини. Після відходу Вербенця до Відня, місією у Београді керував В.Ганьківський. Згодом місію очолив Д.Дорошенко, її перейменовано на місію Укр. Червоного Хреста на Балканах, вона існувала до кін. жовтня 1919, коли її перенесено до Букарешту. Місія налагоджувала транспорт укр. полонених на Україну і допомагала біженцям.

У сер. 1919 у Беоґраді засновано «Друштво Словенске Узаjамности» (Т-во слов. взаємности), в якому українців представляли Вербинець, П.Франко і В.Ганьківський. Це т-во видало у Беоґраді книжку: «Українське питання» (1919).

У 1920-1945 pp. Серб. Правос. Церква мала під своєю опікою укр. правос. громаду на Закарпатті і створила Правос. Мукачівсько-Пряшівську парохію Серб. Правос. Церкви, яку очолювали єп. Доситей, з 1926 єп. Іриней, єп. Серафим, еп. В. Раїч.

Юґославські культ. і наук. кола підтримували зв'язки з укр. науковцями, зокрема з НТШ у Львові. З сербів і хорватів д. чл. НТШ були обрані: А.Беліч, В.Яґіч, С.Бошковіч, Й.Ерделяновіч, Й.Цвіїч, Т.Маретіч, М.Решетар, Л.Стояновіч, Б.Мілоєвіч, В.Варічак, Д.Ґоряновіч-Крамберґер, Л.Мілетіч, Б.Поповіч, М.Петровіч, Ф.Ілєшіч, Ю.Шурмин, С.Новаковіч.

Під час міжнар. кризи довкола Карп. України Ю. також звернула увагу на укр. питання. Від 1938 до поч. другої світової війни юґославська преса уважно стежила за подіями в Карпатах, зокрема беоґрадська «Политика» й ін. газ. Журн. «Нова Европа» (ред. серб, письм. М.Чурчін) 1939 мав тематичний розділ «Малоруси й Україна», в якому друкувалися укр. письм. і політ. діячі О.Шульгин, Д.Дорошенко, М.Андрусяк, А.Єлачіч, П.Мітропан та ін.

На територію Ю. через Румунію дісталися сотні втікачів з Карп. України. В Ю. вони знайшли прихильність юґославського уряду й допомогу місц., зокрема укр., населення, яке відкрито висловлювало свої антиугор. настрої. Від 19 березня 1939 р. у Беоґраді тимчасово перебував през. Карп. України А.Волошин. Разом з ним прибули: мін. освіти й новообраний гол. сойму А.Штефан, політ. секретар през. І. Харак і посол та секретар сойму Л.Романюк. Крім них ще 7 вищих урядовців та ін.; невдовзі вони перейшли до Чехо-Слозаччини й Німеччини.

У 1938-1939 Рим призначив для адміністрування гр.-кат. Мукачівської єпархії, більша частина якої була в Карп. Україні, з осідком у Хусті, ординарія Крижевецької єпархії, громадянина Югославії єп. Д.Нярадія.

У Беоґраді від 1939 р., під впливом зближення юґославського уряду з нацистською Німеччиною, почав виходити і ж. «За Україну», орган укр. фашистського руху (ред. П.Полубинський).

Напередодні другої світової війни, під тиском обставин та загроз міжнар. характеру, після розпаду т. зв. «Малої Антанти» й унедійснення «санітарного кордону», юґославський уряд 24 червня 1940 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР. Після «березневого путчу» (1941) новий коаліційний уряд Югославії під проводом ген. Сімовіча уклав з СРСР договір «Про дружбу і ненапад» (5 квітня 1941 р.), який не мав фактичного значення, бо вже 6 квітня 1941 р. німецьке військо вдерлося до Югославії.

Післявоєнні взаємини Югославії з Україною зумовлені передусім настановами зовнішньої політики Югославії супроти СССР як цілости. Перший по війні між Югославією і СРСР «Договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво» був підписаний 11 квітня 1945 р. 1948 року відбувся розрив відносин; згодом їх було нормалізовано, що відображено в Декларації урядів СРСР і Югославії 2 квітня 1955 р. (Беоґрад) та в Московській декларації про відносини КПРС і СКЮ (1956).

У рамках заг. культ. й екон. контактів траплялися і зв'язки УРСР з юґославськими республіками, зокрема з Хорватією. На міжнар. ярмарку у Заґребі (1961, 1974, 1980) УРСР представляла СРСР. У 1977 між Хорватією і Україною підписано домову, як основу співпраці у екон., наук. й культ. галузях; 1979 відбувалися дні української культури в Хорватії, а 1980 - дні хорв. культури на Україні.

Що стосується торгівлі, товарообміну тощо — все відбувалося в рамках міжнар. договорів між СССР і Югославією.

У вересні 1980 між СФРЮ і СРСР підписано довготермінову програму екон. і наук.-техн. співробітництва на 1981-1990 р.

[ред.] Літературні взаємини.

Після 1945 р. мовами народів Ю. перекладено й видано твори укр. письм. Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Франка, М.Коцюбинського, Л.Українки, В.Стефаника, О.Гончара, Ю.Яновського, М.Стельмаха, Л.Костенко, Д.Павличка та ін.

В УРСР опубліковано переклади творів:

серб. письм.: П.Нєгоша, Б.Нушіча, І.Андріча, Р.Домановіча, С.Сремца, Д.Максимовіча, Б.Чопіча;
хорв.: М.Крлежі, А.Шеної, В.Новака;
словенських: Ф.Прешерна, І.Цанкаря, О.Жупанчіча;
македонських: С.Яневського та ін.

А.Менац (Заґреб) і А.Коваль (Київ) спільно видали у Заґребі «Українсько-хорватський або сербський словник» (1979). У рамках капітального вид. «Історії світової літератури», у 7 тт. (Заґреб, 1977) уміщено і широкий огляд проф. С.Суботіна — «Укр. література» (1977), який охопив історію укр. літератури від поч. до сьогодні.

Між Югославією й УРСР відбувався обмін мист. колективами й окремими виконавцями. На Україні ґастролювали Словенський національний оперний театр м. Любляни, Юґославський камерний ансамбль, Ансамбль танцю «Коло», а також артисти М.Чангаловіч, О.Марінковіч, М.Радев та ін.

В Ю. виступали актори Київ. держ. театру опери та балету ім. Т.Шевченка, хорові й танцювальні ансамблі тощо.

В УРСР ґастролювали юґославські театри: Юґославський драматичний театр із Беоґраду (1956, 1965), Серб. нац. театр з Нового Саду (1966), Експериментальний театр «Ательє 212» із Беоґраду (1968), Чорногорський нац. театр із Тітоґраду (1973). У Беоґрадському міжнар. фестивалі театру (БІТЕФ, 1982) брав участь Київ. укр. драматичний театр ім. І.Франка з виставою «Украдене щастя» І. Франка у перекладі С. Дж. Рашковіча. 1980 у Києві відбулася виставка хорв. скульптури.

«Кобзар» Т.Шевченка (Беоґрад, 1969, Зренянін, 1980) упорядкував юґославський літературознавець укр. походження П.Мітропан. У Пожаревці (1971) вийшла зб. творів Л.Українки «Ломикамен». 1980 Інститут літератури і мистецтва (Беоґрад) та Матиця сербська і Серб, нар. театр з Нового Саду опублікували монографію В. Ерчіча «Мануїл (Михаїл) Козачинський й його трагедокомедія». Вибір творів В.Голобородька поміщено в антології «Модерна світова поезія», І-II (переклад С.Рашковіча; Беоґрад 1983).

Найбільший внесок у ділянку популяризації укр. літератури у Ю. дали відомі юґославські мистці й дослідники: П.Мітропан, С.Суботін, С.Гашпаревіч, Й.Бадаліч, В.Недіч, Д.Максимовіч (лауреат премії ім. І.Франка, 1982), А.Флакер, Я.Модер, С.Шалі, Ф.Добровольц, Д.Давідов, Д.Медаковіч, М.Павіч, А.Менац, Й.Грвачанін, Р.Бордон, Б.Крефт, Р.Пайковіч, Д.Груїч, М.Ніколіч, Ф.Вурнік, С.Рашковіч.

У популяризацію літератури народів Ю. значний внесок зробили такі перекладачі й дослідники: М.Драй-Хмара,М.Йогансен, М.Рильський, Л.Первомайський, В.Поліщук, О.Жолдак, А.Малишко, С.Панько, С.Сакидон, Д.Павличко, Р.Лубківський, Д.Паламарчук, А.Горецький, І.Ющук, А.Лисенко, З.Гончарук, Ю.Чикирисов, М.Гуць, Н.Непорожня, В.Гримич, Є.Пащенко, М.Лукаш, І.Айзеншток, А.Лірниченко, а серед дослідників: О.Білецький, Ф.Шевченко, І.Білодід. С. Дж. Рашковіч

[ред.] Українці в Юґославії

Українці в Юґославії, бл. 40 тис., селилися як хлібороби головно в Бачці (Руський Керестур, 1745; Коцура, 1765; Новий Сад, 1780, Старий Вербас, 1848, Дюрдьово, 1870; Ґосподінці, 1870; Орахово, Кула, Новий Вербас, Боджяни — після 1945), у Сремі (Шід, 1800; Петровці, 1836; Бачинці, 1850; Міклошевці, 1858; Беркасово, 1880; Сремська Мітровіца, 1886; Раево Село, 1889; Пішкоревці, 1900; Андріевці, 1900; Інджія, 1946), у Славонії (Маґіч Мала, Сібінь, 1900; Липовляни й Каніжа — після 1900) й півд.-зах. Боснії (Козарець б. Прієдора, 1890; Дев'ятина, 1898; Прнявор, Дервента, Камениця, Липениця, Хорвачани, Стара Дубрава, Лішня, Церовляни б. Боснійської Ґрадішки, Баня Лука, бл. 1910).

Всі вони греко-католики, а щодо походження і говірки поділяються на 2 групи:

бачвансько-срімських «русинів» (бл. 30 тис.), що почали селитися в підавстрійській Бачці від 1745 р., приходячи з комітатів Земплін, Боршод, Абауй і Шаріш, і на поч. 20 в. піднесли свою перехідно-мішану укр.-сх.-словацьку говірку до рівня літ. мови та вживають її сьогодні в школах, пресі й радіомовленні та церкві;
боснійсько-славонських і бачванських українців (бл. 15 тис.), що переселилися сюди в 1898-1900-х pp. зі Східної Галичини й Лемківщини і в культ. житті користуються заг.-укр. літ. мовою.

Політ. й екон. обставини за другої світової війни й після неї спричинили відплив деякої частини боснійських українців у Славонію (Вуковар, Петровці, Міклошевці), Срем (Інджія, Сремська Мітравіца) й Бачку (Боджяни, Кула, Новий Вербас, Змаево, Савіно Село).

При перших поселенцях 18 в. в Бачці йшлося про вільних селян, що осідали на держ. Грунтах за десятину й різні трудові зобов'язання; прийшли згодом, зокрема після скасування панщини 1848 р., нові переселенці, й заробітчани асимілювалися з мовного погляду серед перших поселенців, забезпечених створеними державою парафіями з правом на прицерк. школи; ця обставина врятувала поселенців перед поугорщенням чи посербщенням. Виселенці з цих перших осель та нові переселенці з Закарпаття створили дальші колонії в Бачці й Срімі. Аж до першої світової війни місц. гром. життя скупчилося довкруги церкви: свящ., згодом і нар. вчителі були єдиними представниками інтелігенції. Спершу бачванські парафії підлягали угор. римо-кат. єпархії в Калочі, 1778 їх приєднано до новоутвореної хорв. уніятської парафії в Крижевцях, яка ще раніше мала духовну семінарію в Заґребі; серед єп. траплялися закарп. (Г.Палкович, Ю.Дрогобецький) та бачванські українці (Д.Няраді, Г.Букатко, Й.Сеґеді, А.Горняк-Кухар, Й.Гербут і С.Мікловш), що, крім належної духовної опіки, дбали й про розвиток культ. життя. З ініціативи духовенства засновано в Новому Саді 1919 Руске Народно-Просвітне Дружство (гол. о. М.Мудрий, фундатором його друкарні в Руському Керестурі був Д.Наряді), що з відділами по окремих селах повело жваву культ.осв. (драматичні й хорові гуртки, читальні, курси) та видавничу діяльність: 1921-1941 щорічний «Руски календар» за ред. о. Ю.Біндаса, тижневик «Руски новини» (1924-1941), дитячий місячник «Наша заградка» (1937-1941, ред. М.Ковач), альманахи, літ. твори, підручники для початкових кляс нар. школи, церк.-рел. вид. Всю цю діяльність угор. окупаційна влада 1941-1944 припинила, а рештки давніших вид. знищила. Підтриманий закарп. русофілами й серб. колами москвофільський з проправос. тенденціями гурт світської інтеліґенції організувався 1933 в Вербасі в Културно-Национални Союз Русинов в Югославии, що 1934-1941 видавав свій тижневик «Русская заря» (ред. Й.Кочіш) та щорічний «Русски народни календар Заря» (1935-1940, ред. Н.Олеяр) зі ст. говіркою, «язичіем» та рос. мовою. Саме представники цього гуртка визначали після 1945 р. культ. політику укр. меншини, коли нова влада цілковито усунула священичу інтелігенцію українофільської орієнтації.

Прибулі одинцем, більшість без капіталу з Галичини, рідше з Закарпаття, в півн.-зах. Боснію на вбогі ґрунти, поселенці починали тут від викорчовування лісів, і щойно, в 1930-х pp. праця їх рук стала давати екон. наслідки. Будовано церкви, організовано читальні, щадничі каси, кооперативи, приватне навчання української мови. В цю працю священичої інтеліґенції включилася в 1930-х pp. студентська молодь з Заґребу. Першим душпастирем-місіонером серед поселенців був о. Андрій Сеґеді (1897-1909). 1902 й 1913 рр. їх відвідав митр. А.Шептицький, і 1907 року о. Й.Жука іменовано для них ген. вікарієм сараевського римо-кат. архиєп. 1908 р. заложено в Камениці манастир студитів (серб. влада їх виселила 1922 р.), від 1910 р. присилано сюди з Галичини свящ., а 1914-1924 р. діяла тут апостольська адміністратура (о. мітрат О.Базюк), після чого тутешні парафії остаточно приєднано до Крижавецької епарії.

Укр. громаду в Заґребі, Сараєві, як і в Баня Луці, творили післяавстр. залишенці-урядовці, згодом ще учасники визвольних змагань; в Заґребі діяла 1919 місія ЗУНР (гол. Д.Лукіянович), а з 1922 Т-во «Просвіта» (гол. А.Кравець, згодом В.Войтанівський) з філіями по укр. місц. Боснії, Славонії, Срему, а також у Беоґраді, де постала невеличка укр. колонія з евакуйованих з Туреччини кол. рос. громадян зі своєю громадою (гол. В.Андрієвський) та кубансько-козачою військ. організацією. Праця громади в Заґребі йшла гол. по лінії нав'язування, укр.-хорв. взаємин та політ.-культ. інформації про укр. питання: «Споменица» в 60-і роковини смерти Шевченка (1922), ст, в хорв. пресі («Hrvatska smotra», «Hrvatska straza», «Hrvatska revija», «Hrvatski dnevnik», «Hrvatski narod», «Novi vijek», «Obzor»), окремо видані переклади з Т.Шевченка, М.Вовчка, В.Стефаника, У. Самчука та ін. Низка хорватів-літераторів (І.Есіх, М.Будак, М.Старчевіч) спричинилися до ширення правдивих інформацій про укр. справи. Прибулий 1932 з Праги гурт студентів створив тут при «Просвіті» Студентську Громаду. Створене 1937 націоналістичне студентське т-во «Пробоєм» організувало хор (дириґент М.Вінтонів), що об'їхав укр. оселі, спричиняючися до піднесення нац. свідомости. У Керестурі тоді ж організовано «Союз руских школярох». 1938 Студентська Громада об'єдналася з «Пробоєм» у Студентське т-во «Дніпро». Укр. літ. мовою друковано 1933-1941 «Рідне Слово», гол. ред. М.Фірак, а 1937-1941 виходив укр. Календар за редакцією О.Біляка. Виразником націоналістичного середовища став двомісячник (від 1942 двотижневик) «Думка» (1936-1944), в Заґребі й Керестурі зі ст. літ. мовою й бачванською говіркою (ред. о. С.Саламон, о. М.Бучко), з 1941 орган Укр. представництва в Хорватії під керівництвом В. Войтанівського, політ. пов'язаного з ОУН Мельника (їх політ. суперники оформилися в Укр. акад. т-во); воно й організувало Укр. леґіон (бл. 1 500 осіб) при хорв. «домобрані» (армії), призначений для боротьби на сх. протибольш. фронті, куди його, однак, німці не пустили, але вжили до боротьби в границях Незалежної Держави Хорватії (НДХ), що важко відбилося На долі тамошньої укр. меншини. Організацію цього леґіону укр. інтеліґенція в Боснії й Срімі підтримала саме тому, щоб відтягнути молодь з міжфронтя місц. боротьби сербів з хорватами. У висліді — леґіон був частинно винищений і дезорганізувався, а його учасники й їх рідня зазнавали відплатних репресій. Тітовська влада й. сов. поліційні органи використали цей факт, як і протисов. наставлення тутешньої еміґрації, для ліквідації укр. інтеліґенції. Переслідувань зазнало й духовенство. Укр. осередки в Беоґраді й Заґребі самоліквідувалися. Воєнне лихоліття в Боснії стало причиною зменшення тут укр. поселень: з підлісних околиць (Липениця, Дубрава, Камениця) укр. населення вивтікало в Срем (Інджія), Бачку (Боджяни, Кула, Вуковар, Новий Вербас) чи еміґрувало то як «репатріянти» до Польщі, то нелеґально через Трієст до Австралії й Півн. Америки. У 1950-х pp. почали відновлюватися культ.-осв. т-ва, працю яких унапрямили офіц. укр. просвітні ради в Приняворі й Баня Луці; їх заходами організовано від 1966 укр. радіомовлення в Баня Луці та навчання української мови в нар. школах у Приняворі й Лішні (хорвачани в місцевості Трнопіль — Козарці). Центр культ. життя, однак, виразно пересунувся до Бачки.

Вл. 1500 бачвансько-срімських українців узяло участь у тітівському русі опору; тому нова влада, на відміну від окупаційної угор., підтримала бачвансько-укр. культ. життя, усунувши від нього дотеперішніх керівників з-поміж духовенства, і в «Одборі секції за културну роботу русінох прі Союзі културно-просвітніх дружствох Войводіни», заснованому 1948 в Керестурі, як і в пресових органах, прийшли до слова антиукраїнофіли. Бачвансько-укр. діалект заведено і в нар. шкільництві (9 шкіл) та гімназії в Керестурі й церкві. Дотеперішню пресу замінили видавані в Керестурі нові органи, редаґовані в офіц. дусі: тижневик «Руске слово» (від 1945), дитячий місячник «Пионїрска заградка», літ. квартальний «Шветлосц»; 1965 — етапно виходить місячний літ.-мист. додаток до тижневика «Руске слово» п. н. «Литературне слово», двомісячник «Нова Думка». З 1949 радіостанція в Новому Саді включила в свою програму й пересилання бачванським діалектом, пізніше і телебачення. В Університеті в Новому Саді діє лекторах бачвансько-руської мови.

Окрему бачвансько-укр. літературу започаткував Г. Костельник поемою-іділією «З мойого валала» (1904) та настроєвою й філос. лірикою й етногр.рел. нарисами. Крім зб. народних пісень, виданих О.Костельником і Д.Біндасом (1927), між війнами слід відзначити гол. зб. віршів Я.Фейси «Пупче» (1929) й «Русько-український альманах» (1936), зб. лірики й настроєвої прози бачванських авторів. Для потреб сцени перекладено на бачванську говірку твори укр. репертуару («Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Дай серцю волю» М.Кропивницького, «Безталанна» І. Тобілевича, «Ой, не ходи, Грицю» М.Старицького, «Украдене щастя», «Учитель» І. Франка), рос. (М.Островський, А.Чехов) та серб. (Нушіч, Тріфковіч, Стерія). Перекладав П.Різнич, родом зі Сх. Поділля, а працював на тутешній сцені в 1939-1941 pp. й А.Шерегій. Обидва складали й власні мелодраматичні твори. Після 1945 лірику, оп. й драму опановує соц. та офіц. мемуарно-воєнна тематика («Ораче», «На швитаню» М.Ковача, «Вона нєвиновата» Й.Кочіша, «Огень в ноци» Я.Сабадоша); появляються зб. поезій (зокрема «Антолоґия поезиї бачванскосримских руских писательох», 1963; «Антолоґия дзециньскей поезиї», 1964) та прози («Одгук з ровнїни, зборнїк приповедкох 1941-1961», 1961).

Питанням норм літ. мови бачванських українців присвячені «Граматика бачванско-рускей бешеди» (1923) Г. Костельника та «Ґраматика» (1965) М. Кочіша.

До вивчення фолкльору бачванських українців найбільше спричинився В.Гнатюк зб. матеріалів: «Руські оселі в Бачці, в полудневій Угорщині», ЗНТШ т. 22, 1898, «Етнографічні матеріали з Угорської Руси», Етногр. збірник т. 9 (1900), 25 (1909), 29 (1910), 30 (1911); зб. народних пісень з мелодіями видав о. О.Тимко: «Наша писня» (1-3, 1953-1954); його ж для дітей «Мали соловей» (1953); хорові аранжування видав В.Жґанец: «Писнї юґославянских русинох» (1946).

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства
Гродський Й. Положення русинів в Боснії. - Л., 1910
Фірак М. Укр. оселі в Юґославії. Ілюстрований календар Рідного слова на 1934. - Дяково, 1933
Варґа Д. Кратки исторични препатрунок кнїжовней творчости у нашим народзе // Шветлосц, І. - Руський Керестур, 1952
Горбач О. Літ. мова бачвансько-срімських українців («русинів») // ЗНТШ, т. 169, 1962
Шевченко Ф. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у XVII-XVIII ст. - К., 1936
Ґуць М. Сербохорватська народна пісня на Україні. - К., 1966
Ляшенко Л. З історії співробітництва УРСР і ФНРЮ в галузі культури (1945-1948 pp.). - Дніпропетровськ, 1966
Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Юґославії. - Вінніпеґ, 1969
Рамач Л. Русини-українці в Юґославії. - Вінніпеґ, 1971
Християнський календар. - Руський Керестур, 1970
Участь українців у життю юґославських народів // Укр. історик, 4, 1970
Шевченко О. Переклади з сербохорватської. - К., 1970
Флакер А. Украіинска литература у Хрватскоі. - Заґреб, 1970
Руснаци у Войводини од средку XVIII по средок XIX вику // Шветлосц, 2, 1974
Каган Т. Укр. оселі в Югославії // Лемківський календар на 1973 р.
Мизь Р. Матеріали до історії та історії культури українців у Боснії і Славонії // Нова Думка, 8. - Вуковар, 1974
Соц. структура руснаків в Югославії // Шветлосц, 3, 1975
Кирилюк Є. Вук Караджич і укр. культура. - К., 1978
Пашченко Е., Рашкович С. Дж. Украjинци и српска народна песма // Преводна книжевност. - Беоґрад, 1978
Рашкович Дж. Путеви и раскршча наше украjинистике и преводне книжевности са украjинског jезика // Зборник радова. - Тетово, 1978
Joukovsky A. Le role des Ukrainiens dans la liberation nationale des Slaves du Sud dans la deuxieme moitie du XIX siecle // Revue des Etudes Slaves. - Париж, 1978
Лабош Ф. История русинох Бачкеj, Сриму и Славониjи 1745-1918. - Вуковар, 1979
Украина во взаимосвязях славянских народов. - К., 1983
Biljnja V. Rusini u Vojvodini. Prilog izucavanju istorije rusina Vojvodine (1918-1945). - Новий Сад, 1987
Рудяк П. Українсько-хорватські літературні взаємини в XIX-XX ст. - К., 1987