Українська Радянська Соціалістична Республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Українська Радянська Соціалістична Республіка
УРСР
Прапор Герб
Столиця	Київ
Офіційна мова	російська, українська
Дата створення В СРСР:  - з  - по	10 березня 1919 року 30 грудня 1922 24 серпня 1991
Площа  - загальна  - води (%)	603 720 км² {{{води}}}
Валюта	карбованець

Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР, до 1937 р. — УСРР) - одна з 15 колишніх союзних республік СРСР, комуністична державно-політична формація, що постала внаслідок збройної аґресії Радянської Росії при допомозі місцевих більшовиків у 1917-20 pp. проти Української Народної Республіки. Утворена 10 березня 1919 року.

За розміром площі (603700 кв. км) була третьою союзною республікою СРСР - після РСФСР і Казахської РСР.

Із 6466 кілометрів кордонів УРСР 4142 км припадали на інші республіки СРСР.

Населення УРСР 1981 року складало 50,1 млн осіб (у тому числі - 31,4 млн міського населення), з них 36,6 млн українців (за кількістю населення УРСР стояла на 2-му місці в СРСР після РСФСР).

Адміністративно УРСР була поділена на 25 областей, 479 районів і 8522 сільські ради; мала 402 міста і 901 селище міського типу (1980).

Не вся українська етнографічна територія (747 500 кв. км, населення - 57 млн) входила до складу УРСР.

Столиці — Київ (до 1934 р. - Харків).

Зміст 1 Історія 2 Друга світова війна 3 Післявоєнна відбудова 4 Хрущовські реформи 5 Дисидентський рух 6 Держ.-політ. устрій 7 Адміністративно-територіальний поділ 8 Література 9 Союз Радянських Соціалістичних Республік (CPCP) 10 Дивись також

[ред.] Історія

Радянська історіографія веде історію УРСР з 25 грудня 1917 року, коли більшовики скликали в Харкові свій Всеукраїнський з'їзд рад, на якому створили уряд, альтернативний до Генерального Секретаріату УНР.

У 1917-1920 pp. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в Україні, супроводжувані військовою інтервенцією радянської Росії.

УСРР (до січня 1919 р. використовувала назву "Українська Народна Республіка") була формально проголошена як «окрема держава» на III Всеукраїнському з'їзді рад 6-10 березня 1919 р., коли ухвалено першу конституцію УСРР.

Наприкінці 1920 року радянська Росія за підтримки місцевих большевиків встановила свою владу в Україні.

30 грудня 1922 року УСРР разом з РСФСР, Білоруською РСР та Закавказькою Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, втрачаючи таким чином номінальну незалежність, яку мала доти.

У 1920-х pp. большевицький режим в Україні закріпився, застосовуючи тактику репресій (винищено повстанський рух, ліквідовано національні комуністичні партії, а згодом різні ухили, наприклад, «шумськізм») і концесій (українізація, Нова Економічна Політика, початкове толерування УАПЦ).

З 1928 року впроваджено в життя 5-річний план, а з ним колективізацію сільського господарства та індустріалізацію коштом селянства. Тоді припинено НЕП, а в національній політиці Москва побоялася українського культурного відродження і вдарила по діячах культури, науки і релігійного життя, інсценізуючи процес Спілки Визволення України 1930 року. Від колективізації жахливо потерпіло село, особливо в часи штучно викликаного голодомору 1932-1933 рр.

У 1930-х pp. проведено кількакратні чистки в державному та партійному апараті УСРР; перші секретарі ЦК КП(б)У чергувалися один за одним (Лазар Каганович, Станістлав Косіор, Микита Хрущов).

У 1935-1937 рр. чистку перекинено на всі щаблі партійних і урядових кадрів. Косіор і другий секретар КП(б)У Постишев були ліквідовані, кілька керівних діячів наклали на себе руки. Масово розстрілювали діячів української культури. Було скасовано рештки адміністративної й економічної автономії УРСР.

Щойно після того, як у великій чистці обезголовили на 70-80% державно-партійний апарат УРСР, 1938 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У скерували Микиту Хрущова.

[ред.] Друга світова війна

У дипломатичній співпраці з Гітлером Сталін приєднав у вересні 1939 р. і червні-липні 1940 р. до УРСР західноукраїнські землі.

Німецько-радянська війна (1941—1945) відбувалася значною мірою на українських землях, й Україна зазнала в ній великих руйнацій і шкоди. Територію України знов було адміністративно розподілено на західну (Дистрикт Галичина у складі Генерал-губернії) та східну (Райхскомісаріат Україна) частини, права корінного населення значно обмежено, незважаючи на періодичні, суто формальні, вияви «симпатії» до українства (наприклад, заборона в деяких містах на вживання російської мови в адміністративних установах).

У 1943—1944 рр. Червона армія визволила територію УРСР від німців і почала відновлювати радянські порядки.

Початково на Західній Україні велася дещо відмінна політика (наприклад, колективізацію відкладено на 1948—1950 pp.), проте ліквідація Греко-Католицької Церкви і боротьба проти збройного підпілля УПА створила з західноукраїнських земель пацифіковану зону з масовими депортаціями й арештами.

Початкові надії, що автономія й зовнішній престиж (вступ УРСР до ООН) по війні зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику твердої руки».

[ред.] Післявоєнна відбудова

Знищена війною матеріально і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. За сов. підрахунками, воєнні шкоди України становили 285 млрд карб. (у довоєнній валюті). Уряд УРСР одержав лише незначну частину з відшкодувань від держав Осі, недостатню для потреб знищеної економіки. Україні самій доводилося відбудовувати своє нар господарство, без зовн. допомоги (Совєти відкинули план Маршала), до того ж давати свої незначні засоби і робітну силу на відбудову тепер збільшеної сов. імперії. Ряд евакуйованих у глибину СРСР підприємств не повернено на Україну. 1946 Україна зазнала чергового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані укр. культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-их pp. чергову чистку в КП(б)У під закидом буржуазного націоналізму.

У 1950-х pp. далі тривав аґресивний наступ великодерж. шовінізму на українство, зокрема на зах.-укр. землях по другій світовій війні фізично винищено організоване збройне й політ. підпілля (УПА, ОУН). 1951 моск. «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В.Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О.Корнійчук (лібретто опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» у нац. політиці, здійснюване першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. «Холодну війну» з небезпекою можливої війни Кремль використав як додатковий аргумент на посилення терору на Україні, поширеного й на єврейське населення.

Однак смерть Й. Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, обвинуваченого в русифікації зах.-укр. земель, і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д.Мануїльського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіальними інтересами СРСР і нац. прагненнями нсрос. народів. На Україні створилися можливості деякої культ. діяльности: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук. почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300ліття Переяславської угоди 1654, т. зв. возз'єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдности» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР. У «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї на протязі історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів. Пропаґандивним виявом «дружби» України з Росією була ухвала Верховного Совєта СРСР 19.02.1954 про приєднання Криму до УРСР.

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво заініціювало ряд нових законів, гол. в госп. ділянці. Для збільшення продукції збіжжя М.Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано бл. 100 000 осіб, перев. молоді. Колгоспам надано деякі пільги й декретовано підвищення цін на с.-г. продукти. Але цілинний проект не дав бажаних вислідів, і Хрущов запровадив дальші реформи: 1958 скасовано машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням у руках держави лише ремонтно-техн. функцій (РТС). Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хім. добрив. Одночасно запроектовано т. зв. міжколгоспні об'єднання, але для обмежених цілей виробництва будів. матеріалів і будівництва.

Після досягнення на поч. 1950-х pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металургії, в УРСР розпочато розбудову й ін. галузів промисловості, гол. паливно-енерґетичної, машинобудів. і металообробної. Курс Г.Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і назагал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітних платень.

Реорганізація промисловості відбувалася у двох напрямах: децентралізація госп. управління і творення госп. районів (ради нар. господарства). В УРСР постало кілька союзно-респ. міністерств (чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості й ін.), наслідком чого частка пром. продукції УРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам у Москві, зменшилася з 64% 1953 до 24% 1956. Збільшення прероґатив респ. урядів сов. пропаґанда підносила як вияв автономізації республік й усунення т. зв. «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до поширення прав союзних республік.

[ред.] Хрущовські реформи

З травня 1957 госп. планування й управління перейшло на системугосп. районів,- керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції респ., призвели до «місницьких» тенденцій (висування місц. і респ. інтересів перед заг.-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Одним з хрущовських заходів у заг. плані боротьби з «культом особи» (оголошеної на XX з'їзді КПСС) була реабілітація частини політ. в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі pp. політ. діячів й ув'язнених учасників підпілля УПА та багатьох церк. діячів. Намагання відновити «соц. законність» дало у висліді нову кодифікацію сов. права. На культ. Відтинку режим погодився на заснування нових укр. журн. й установ та т-в, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували. Розпочато заг. перехід на обов'язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехн. знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія лад проектом закону виявила тривожні голоси з боку укр. інтеліґенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову респ. У цьому законі, схваленому в усіх респ., крилася нова доктрина нац. політики КПСС — злиття націй і культ. «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на XXII з'їзді КПСС. На Україні цю нову політику пропаґували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957-1962 pp. посилено велася антирел. боротьба, у ході якої закрито бл. пол. парафій і церк. громад, дві третини монастирів та дві з трьох правос. духовних семінарій на Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму сов. режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На нац. відтинку це була оборона мови, культ. спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою іст., а гол. настанова підвищити рівень літ. і мист. творчости. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літ. ґенерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював гром. думку, критику нац. політики парнії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіц. установах респ., гол. культ., та в пресі.

З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співр. з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Зах. припущення, ніби в Кремлі урядує «укр. мафія». Проте тон у нац. політиці надавали рос. консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, гол. ідеолог КПСС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі нар. господарства (галузева перебудова управління 1965), а в нац. політиці партії призвело до посилення рос. шовіністичного курсу, русифікації та звуження прероґатив союзних респ., що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на XX з'їзді КПСС.

[ред.] Дисидентський рух

В УРСР посилено боротьбу проти дисидентського руху, який набрав форм боротьби з русифікацією, з порушеннями законности, оборони гром. і нац. прав. 1965 відбулася перша хвиля арештів у Києві і на Західній Україні. Опозиція набрала прилюдного характеру й почала виявлятися у формі «Самвидаву». Вже раніше почало наростати невдоволення, що виявилося в критиці сов. нац. політики в офіц установах й організаціях, наприклад, у Спілці письменників, у наукових установах (конференція з питань культури мови в Київському Університеті в лютому 1963). Носіями цього руху була здебільша молодь, найвиразнішими представниками якої стали В.Симоненко, В.Чорновіл, І.Світличний, А.Горська, В.Мороз і зокрема І.Дзюба з його самвидавною працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала своєрідною політичною програмою руху опору 1960-х pp. Стихійне відзначення шевченківських роковин, протести (з приводу спалення бібліотеки АН), політичні процеси, спонтанна художня самодіяльність стали каталізаторами нового відродження, що захопило ширші кола суспільности. Хоч почалися вже репресії, проте режим також ніби робив деякі поступки (спроба за міністра вищої освіти Ю.Даденкова поширення викладання україїнською мовою, заснування Донецького Університету 1965, дні і декади української культури в різних республіках і за кордоном, участь УРСР в міжнародних виступах, серед інших на ярмарку в Марселі, усунення 1968 А.Скаби з секретаріату ЦК КПУ, що був відповідальним за ідеологічні справи).

Найважливіший політичний процес 1960-х pp. був тайний процес 7 українських юристів (Л.Лук'яненко, І.Кандиба та ін.) перед обласним судом у Львові 16-20.05.1961. Підсудним закидали, що вони нібито хотіли силою відірвати УРСР від інших радянських республік. Насправді підсудні збиралися тільки зовсім мирно й леґально аґітувати за вихід УРСР на підставі статті 17 конституції СРСР 1936. «За зраду батьківщини» Лук'яненка засудили на розстріл, інших на тривале ув'язнення. Верховний суд УРСР, проте, замінив смертний вирок на 15 літ ув'язнення.

Дискримінація української культури, репресії проти окремих діячів та взагалі протестний рух збудили інтерес до укр. справ за кордоном, зокрема й у Комуністичної партії Канади, яка 1967 вислала офіційну делеґацію для ознайомлення з ситуацією на Україні. Звіт делеґації був критичний, і Москва домоглася відкликання його.

На господарському відтинку декретовано ґарантовану мінімальну зарплату колгоспникам (1966), чим відносно покращено долю селян, частина підприємств (бл. 20%) перейшла на нову систему планування й економічного стимулювання (реформа, запропонована харківським економістом Є.Ліберманом, яку введено експериментально в усьому СРСР, але згодом її дуже обмежено). Індустріальний потенціал України збільшився завдяки побудові значного числа нових великих заводів (бл. 900) й модернізації ряду інших. Українська промисловість частково зорієнтовано на експортну продукцію.

В кінці 1960-х pp. події в Чехословаччині мали деякий відгомін на Україні. Радянська збройна інтервенція пояснюється зокрема побоюванням Москви щодо можливости впливу «Празької весни» на сусідні республіки СРСР. Разом з тим давали відчути себе труднощі у партійних і бюрократичних взаєминах між центром і Києвом. Місцеві партійні керівники, очолені П.Шелестом, відстоювали в Москві деякі господарського права і домагання УРСР щодо інвестицій і політики в питанні кадрів, як також домагалися певного ступеня культ. автономії. Наявність дисидентського руху цю ситуацію ще більше ускладнювала На початку 1970-их pp. московське керівництво ствердило, що київські комуністи не дають собі ради з дисидентами, і вимагало розгрому опозиції. Оскільки цього не зроблено в 1970-1971 pp., Москва доручила провести чергову хвилю арештів (січень-квітень 1972) серед діячів руху опору, а разом з тим з України усунено в травні 1972 П.Шелеста. Падіння його було пов'язане з критикою його книги «Україно наша радянська» за національні ухили. З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено й відповідального за ідеологічні справи в КПУ Ф.Овчаренка В.Маланчуком. Тоді ж розпочато чистку секретарів обкомів (1972-1973 замінено 5 перших секретарів). Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став В.Щербицький, який під протекцією Л.Брежнєва слухняно здійснює лінію Москви. У партії він зміцнив дисципліну й усунув від впливів більш незалежні елементи, особливо з т. зв. харківської (висуванці М.Підгорного) і київської групи (П.Шелеста), притягаючи до керівництва людей Л.Брежнєва (дніпропетровська група). У сер. 1970-их pp. з'явилося більше росіян на впливових постах у партії й уряді, напр., у січні 1976 росіянин І.Соколов був призначений другим секретарем ЦК КПУ (відповідальний за кадри). Назагал партійна і державна бюрократія стала ще більш відчуженою від народних мас. Частково толеровану українізацію окремих установ і шкільництва припинено; багато свідоміших одиниць, які активізувалися в 1960-х pp., усунено. Одночасно проведено чистку в різних українських науково-культурних установах, зокрема в інститутах археології, історії і філософії АН УРСР, в Українському Товаристві охорони пам'ятників історії та культури й ін.

Проте хвиля арештів 1972 не зупинила руху опору, хоч завдала йому дошкульних ударів. «Український Вісник» (1 випуск 1970) появлявся до 1974, на Заході почали доходити інші документи «Самвидаву». 1972-1973 невдоволення населення почало виявлятися в страйках і заворушеннях (Дніпропетровське, Дніпродзержинське, Київ). Розпочата між Заходом і СРСР політика "розрядки" якоюсь мірою сприяла цим ферментам і рухові опору, зокрема після підписання Кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і співробітництво (1975). На цій підставі оформився в СРСР і УРСР правозахисний рух. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод постала в листопаді 1976 під проводом письменника М.Руденка; до неї приєднався відомий дисидент українського роду в Москві ген. П.Григоренко. У 1977-1980 pp. групу, яка поповнювалася новими членами, майже ліквідовано (останній гол. на волі О.Мешко заарештована 1980). Документи київської Гельсінкської групи, що реєстрували порушення національних і людських прав на Україні, вияскравили важкий підневільний стан України перед світовою думкою, гол. на Білградській і Мадридській конференціях, скликаних для перевірки виконання Гельсінкських угод. Ряд нових документів політ. в'язнів з таборів після 1977 ще виразніше унагляднюють політичні цілі руху опору — держ. визволення України (звернення Укр. Нац. Визв. руху до ООН 1979 і заяви Укр. Патріотичного руху).

На рел. відтинку особливо переслідуються євангельські християни баптисти«ініціативники», як також ін. протестантські групи (п'ятидесятники, єговісти), поширені на Україні. Окремі гр.кат. свящ., що діють нелеґально, разом з мирянами домагалися леґалізації своєї Церкви на Західній Україні, але безуспішно; їхні громади продовжують діяти підпільно, при чому були арешти і процеси проти їх активістів (1969 засуджено таємного єп. В.Величковського). За винятком зах. укр. земель, правосл. Церква на Україні піддана русифікації. Офіц. пропаґанда поборює концепцію укр. автокефалії та окремої сх. укр. Кат. Церкви. Екзарх України, київ. митр. Філарет Денисенко відогравав чималу роль в ієрархії Рос. Правос. Церкви, гол. у її зовн. зв'язках.

На протязі 1970-х pp. посилився еміґраційний рух єврейського населення з СРСР, у тому ч. й з України, до Ізраїлю і на Зах., який охопив бл. 100-125 000 укр. євреїв. Але з укр. діячів опору видалені на Захід лише одиниці: Л.Плющ (1976), П.Григоренко (1977), Н.Світлична (1978), В.Мороз і пастор Г.Вінс (1979) та С.Караванський, Н.Строката і В.Малинкович (1980).

Нар. господарство УРСР повнотою інтеґроване в заг. сов. екон. систему, підлягало тим самим змінам, що й заг. сов. економіка. Частка УРСР в заг. сов. нац. прибутку (бл. 20%) не була пропорційно відбита в капіталовкладеннях Україна докладала для розвитку ін. районів СРСР. В УРСР не реалізовано жадних більших проектів розбудови промисловості чи транспорту й капітального будівництва. Закінчено розпочату давніше побудову т. зв. Дніпрового каскаду ГЕС, який, дає електроенергію не лише для внутр. вжитку, але й на експорт.

Економічна ситуація СРСР з середини 1970-их pp. назагал погіршилася, темпи річного приросту сповільнилися (з 8,5% у 1970 до 3,2% 1981), на що вплинула й світова енергетична криза. Кілька неврожаїв спричинили харчову кризу, що змусило радянський уряд імпортувати значну кількість збіжжя. При цьому радянське керівництво продовжувало витрачати поважні суми на озброєння та коштовні міжпланетарні дослідження. Немало коштують радянській економіці чималі видатки, пов'язані з зовн. допомогою та військовими інтервенціями в Африці і на Близькому Сході. Факт, що українці гинуть з 1980 в Афґаністані, створив атмосферу війни, якою погрожує воєнна верхівка в Кремлі, драматизуючи ситуацію ще й китайською небезпекою. Курс на військову перевагу СРСР та використання слабих місць Зах. чи «третього світу» створив нове напруження між Зах. і сов. блоком. Змін чи їх ознак не вніс і 26 з'їзд КПСС (лютий 1981), який підтвердив попередні позиції та те саме керівництво в Москві і в УРСР. Події у Польщі 1980-1981 викликали ще більшу чуйність Москви у зах. респ., гол. в УРСР; запроваджено ряд обмежень щодо руху населення. Далі зберігається суворо олігархічний характер сов. влади, при чому до слова більше приходять рос. націоналістичні кола. Укр. елементи, які в 1960-х pp. могли мати ще деякі впливи в Кремлі, тепер мають лише номінальне представництво.

[ред.] Держ.-політ. устрій

Сов. органи на Україні за революції — Центр. Виконавчий Комітет України і Нар. Секретаріат (гол. Є.Медведєв, згодом М.Скрипник), утворені в Харкові 25 і 30 грудня 1917, як і створений у Курську в кін. 1918 Тимчасовий Роб.-Сел. Уряд України (гол. Ю.Пятаков), були задумані як протиставлення урядові Укр. Нар. Респ. Большевики проголосили Україну «респ. рад роб., солдатських і сел. депутатів» у тісному федеративному зв'язку з Сов. Росією. Проте конституція УРСР 14.03.1919 не згадувала про федеративні пов'язання і номінально створила «незалежну» державу. Фактично ж весь час діяла зверхність Москви (партії й уряду РСФСР) над УРСР, насамперед через КП(б)У, яка, за винятком короткого періоду між партійною конференцією в Таганрозі в квітні 1918 і першим з'їздом КП(б)У в Москві у липні 1918, була і є не тільки фактично, але й формально складовою частиною КПСС, що, за конституцією, є єдиною керівною силою в СРСР.

Утворені, згідно з конституцією, органи влади УРСР були наподобленням органів та інституцій РСФСР, таким було й сов. законодавство на Україні. Навіть законодавчі акти РСФСР застосовувалися автоматично на Україні. Фасада окремої державности УРСР і її фактична залежність та підпорядкування рос. центрові були лише переходовою стадією, диктованою станом війни і наявністю на Україні чи в екзилі уряду УНР. Цей стан мав устабілізуватися створенням союзної держави — СРСР, складовою частиною якого стала УРСР.

Найвищим органом держ. влади за 1919-1922 pp. був Всеукраїнський З'їзд робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який обирав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, що виконував верховну владу між Всеукраїнськими З'їздами; виконавчо-адміністративним органом була Рада Народних Комісаpiв. На місцях поставали подібні ради: міські, сіль., волосні, пов. і губерніяльні з їх виконавчими комітетами. Ці органи влади творилися шляхом посередніх виборів, при чому міське роб. населення і сіль. не були однаково репрезентовані (з дискримінацією останнього), при виключенні від участи у виборах різних категорій громадян, позбавлених права голосу.

Включення УРСР в РСФСР відбувалося шляхом об'єднання наркоматів у висліді т. зв. союзно-оборонних і госп. договорів між двома або й всіма існуючими сов. респ. (1.06.1919 і 28.12.1920). Спільне керівництво, а в дійсності обмеження і підпорядкування найважливіших ділянок держ. влади рос. центрові (оборона, транспорт, праця, зовн. торгівля, пошта-телеграф) чинили ці федеральні зв'язки, як і характер УРСР як окремої держ. формації, сумнівними.

УРСР мала у новій і формальній федерації СРСР після 1922 номінально рівнорядне місце з РСФСР, Білор. ССР та Закавказькою Федерацією. Згідно з зміненою у травні 1925 конституцією УРСР та її новим варіянтом 1929, верховні органи влади були подібні до попередніх: Всеукр. З'їзд Рад, Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет (гол. Г.Петровський) і Рада Нар. Комісарів (В.Чубар, П.Любченко). Органи держ. управління — наркомати були поділені на: а) злиті, що існували в уряді СРСР і мали в респ. уповноважених, б) об'єднані (існували при урядах СРСР і УРСР) та в) самостійні (діяли лише у респ.). За союзним договором було створено 5 заг.союзних наркоматів: закордонні справи, оборона, зовн. торгівля, транспорт та пошта і телеграф. Проте шляхом поточного законодавства поступово об'єднано низку ін. ділянок держ. життя.

Ще більшу централізацію влади і держ. управління установили нові конституції СРСР (1936) і УРСР (1937), згідно з якими була впроваджена система прямих виборів та надано всім громадянам однакові виборчі права. Найвищу владу здійснює Верховна Рада й її президія, а виконавчу — Рада Нар. Комісарів (з 1946 — Рада Міністрів). Наркомати поділено на: а) заг.-союзні, б) союзно-респ. і в) респ., при чому обсяг безпосередньо чи посередньо зцентралізованих галузів поширився.

Конституційним законом 1.02.1944 поширено компетенції УРСР на зовн. справи й оборону творенням союзно-респ. наркоматів (згодом мін-ств з цих ділянок). З кін. 1940-х pp. припинено призначення мін. оборони УРСР.

По смерті Сталіна дійшло до деяких змін у держ.-правному статусі УРСР. Від кін. 1950-х pp. поширено права виборних рад по лінії т. зв. демократизації і більшої участи рад у розв'язуванні держ. справ. у Верховній Раді УРСР створено постійні комісії, які збираються раз на 3 місяці на короткі сесії для розгляду їм доручених справ. Крім попередніх комісій (мандатної, законодавчих передбачень, закордонних справ і старійшин), утворено комісії: планово-бюджетну, важкої промисловості, легкої і харч. промисловості, місц. промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку, сіль. господарства, комунального господарства і побутового обслуговування, торгівлі, освіти й науки, культури, охорони здоров'я і соц. забезпечення, охорони природи, молоді (за станом на 1971). Постійні комісії також утворено при місц. радах. Серед ін. комісії, до складу яких входять і не чл. рад, мають завдання сприяти виконанню заходів місц. управління.

У зв язку з курсом на «розширення прав союзних респ.» надано УРСР шляхом відповідних конституційних змін деякі прерогативи, які раніше здійснювалися заг.-союаними органами управління: у справах адміністративно-територіального поділу, судоустрою і судочинства, деякі права у розробленні місц. бюджету та госп. планування. Утворення раднаргоспів та спільних респ. Рад господарства мало на меті зміцнити респ. автономію. УРСР одержала право у цих справах на власне законодавство, щоправда, в межах заг.союзного законодавства і лише з доручення союзних органів. За таким самим порядком опрацьовано в кін. 1950-1960-х pp. низку нових кодексів УРСР, які вироблено на підставі з аг. основ союзного законодавства; вони засадничо нічим не відрізняються від кодексів ін. респ.

Подібно поширено компетенції виконавчої влади УРСР з сер. 1950-их pp. В уряді УРСР утворено деякі союзно-респ. міністерства, які раніше не існували: зв'язку, вищої освіти (якому в УРСР підпорядковано 58 вузів), енерґетики й електрифікації; збільшилося ч. союзно-респ. комітетів; переведено союзно-респ. міністерства в розряд респ. (торгівля, будів. матеріалів, хлібопродуктів, юстиції, внутр. справ, охорони гром. порядку). Тоді ж ряд міністерств у Москві і Києві були розв'язані, а управління тими галузями перейшло на ради нар. господарства. Цей децентралізаційний курс, що з нього скористалися респ. уряди, припинився в сер. 1960-х pp., і тоді відновлено центр. міністерства у Москві, а в УРСР перетворено ряд респ. на союзноресп. (освіта, торгівля, внутр. справи, с.-г., заготівля, монтажні і спеціальні роботи, пром. будівництво, ліс. і деревообробна промисловість, харч. промисловість, будів. матеріали, радгоспи) або їх скасовано взагалі (юстиція, охорона гром. порядку). Так само ряд комітетів Ради Мін. УРСР стали союзно-респ. комітетами; союзно-респ. міністерство хім. промисловості стало заг.-союзним 1970.

З кін. 1960-х pp. Рада Мін. розрослася знову на важку централізовану бюрократичну машину з перевагою союзноресп. міністерств і держ. комітетів (1978 — 28 і 16 з кількома ін. підвідомчими органами) тільки при шістьох респ. міністерствах.

Нова конституція УРСР 1978, ухвалена на зразок конституції СРСР 1977, повторює дослівно гол. статті останньої і вносить лише мінімальні зміни до структури влади: Верховна Рада обирається на 5 pp. у складі 650 депутатів; місц. ради обираються на 2,5 pp. У складі Ради Мін. УРСР утворено президію, яка фактично існувала й раніше, хоч вона досі не була конституційним органом. Мін-ва і далі поділяються на союзні, союзно-респ. і респ., яких нова конституція не перераховує. Зміни у структурі і категоріях міністерств підлягають тепер звич. законодавству. Тому що конституція не згадує прерогатив УРСР у ділянці збройних сил, вже і формально ліквідовано союзноресп. міністерство оборони.

УРСР формально і фактично є унітарною формацією і не має у своєму складі ніяких автономних одиниць. До 1940 була в її складі Молд. ССР, яка перейшла на статус союзної респ. Теперішня Крим. обл. УРСР до 1944 була АССР у межах РСФСР. Будучи сама централізованою одиницею, УРСР входить у ширшу централізовану структуру СРСР; органам влади останньої підлягають держ. органи УРСР. Керівною силою політ. системи УРСР є КПСС, яка діє на Україні через повнотою інтегровану в неї Ком. Партію України.

Наслідуючи ін. держави, УРСР, як і 14 ін. сов. союзних респ., має деякі зовн. ознаки також держави: прапор, держ. гімн і герб.

Питання суверенітету, правосуб'єктивности та природи сов. союзної респ. в колах теоретиків держ. права були й лишаються дискусійними. Сов. доктрина наполягає на наявності суверенних прав союзних респ., у тому ч. й УРСР. Натомість більшість зах. правників заперечують суверенний характер союзних респ. Обмежена участь УРСР, як і деяких ін. респ., у міжнар. взаєминах до 1923 і після 1944 надає їм лише часткову правосуб'єктність, яка не є істотною функцією укр. сов. держ. організму, а має лише тактичне значення для зверхньої держави — СРСР. Саме СРСР визначає доцільність чи недоцільність тих чи :ін. дій УРСР у зовн. зв'язках, маніпулюючи ними з погляду інтересів сов. великодерж. політики й інтересів панівного в СРСР рос. народу. Обсяг формально окремих міжнар. зв'язків УРСР надзвичайно вузький і селективний: право на посольства здійснене лише мінімально (представництво УРСР при ООН і місія при ЮНЕСКО в Парижі; у Києві нема ні одного акредитованого дипломатичного представника іноземної держави), є лише ген. консульства евр. соц. країн, а в 1976-1979 було консульство США; в Одесі є ген. консульства Болгарії, Куби й Індії. УРСР бере участь лише у тих міжнар. конференціях, де це не підносить її престижу як окремої держави (напр., в техн. і адміністративних), з виключенням конференцій політ. значення, напр., Конференція про евр. небезпеку і співробітництво в Гельсінкі; УРСР підписала досі тільки колективні (багатосторонні) міжнар. угоди (в 1944-1945 була сиґнатором двох двосторонніх угод), але не політ. характеру; УРСР не бере жадної участи як окрема держава в нарадах і міжнар. організаціях країн сов. блоку.

Участь УРСР в ООН та спеціалізованих і міжурядових організаціях, мабуть, умотивована єдино здобуттям додаткового впливу і голосів для СРСР, які він одержує через представництво у них УССР і Білоруської ССР.

Розбудований для цих обмежених зовнішніх дій апарат в уряді УРСР мінімальний: міністерство закордонних справ у Києві, комісія закордонних справ Верховної Ради, згадані вже місії в Нью-Йорку і Парижі (представник УРСР у Женеві входить до складу загально-радянської місії при європейському осідку ООН). 1947 Москва відкинула пропозицію Великобрітанії про нав'язання прямих дипломатичних зв'язків з Києвом. Так само не існують у Києві неурядові установи міжнародного спілкування, як це є в Москві чи столицях інших країн радянського блоку (асоціації сприяння ООН тощо). Український Червоний Хрест, Республіканський Комітет молоді тощо не є членом відповідних міжнародних союзів. Т. зв. т-ва дружби і культ. зв'язку з зарубіжними країнами (СРСР — Франція, СРСР — Італія тощо) діють у загальносоюзному маштабі, а їх роботу в Києві лише координує Українське товариство дружби і культурних зв'язків, що є відділом Союзу радянських товариств дружби. У цьому ж плані діє й товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном «Україна», яке веде пропаґандивно-диверсійну працю серед укр. еміґрантів. Пропаґандивне значення мають як засіб протидії політ. еміґрації вид. «News from Ukraine» і журн. «Ukraine». Конституція УРСР 1978 не внесла ніяких змін у зовн. прероґативи УРСР, хоч деякі укр. сов. правники (І.Лукащук) свого часу вказували на потребу чіткішого розмежування і визначення їх.

Не зважаючи на мінімальні вияви у практиці зовн. прав УРСР та на їх допоміжну функцію у сов. зовн. політиці, з погляду позитивного міжнар. права (чинне право і його виявлення в актах) можна ствердити часткову правосуб єктність УРСР, при чому потенційно вона може бути значно поширена. Саме цей аспект можливих наслідків правосуб'єкности відограє певну ролю у критиці сов. політики щодо України та у ставленні вимог здійснення її прероґатив, що роблять деякі укр. дисиденти чи й публіцисти за кордоном.

Державний характер УРСР можна ставити під сумнів не лише з погляду міжнар., але й держ. права. У принципі класична теорія держави не знає такого прецеденту, щоб одна держ.-політ. одиниця була так залежна від ін. зверхньої держави, як УРСР, і водночас претендувала б на статус окремої держави. Лише деякі васальні держави і протекторати у минулому були в подібному становищі. Але у сов. випадку ми маємо справу з цілком ін. розумінням суспільних і правних понять (вибори, демократія, гром. права), як це є на Зах., і тому вживання цих термінів, включно з визнанням характеру держ. формації для союзних респ., стосуємо умовно, як це роблять й укр. дисиденти та правозахисники 1960-1970-х років.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991 року.

[ред.] Адміністративно-територіальний поділ

Докладніше у статті: Адміністративний поділ УРСР

Адміністративний поділ станом на 17 січня 1979 року

Області	Райони	Сіль. ради	Міста	С.м.т.	Міськ. райони	Нас. в тис.	% міськ. нас.	Густота на 1 км²
Укр. ССР	479	8 522	412	899	120	49 755	61	82,4
Вінницька	26	591	11	-	28	32 046	35	77,2
Волинська	15	309	10	20	—	1015	40	50,3
Ворошиловградська	18	170	37	105	4	2 787	85	104,4
Дніпропетровська	20	219	18	54	18	3639	80	114,1
Донецька	18	204	49	134	20	5 160	89	194,7
Житомирська	22	531	9	41	2	1597	44	53,4
Закарпатська	13	257	9	28	—	1 155	38	90,2
Запорізька	18	228	13	20	6	1 947	71	71,6
Івано-Франківська	14	350	13	26	—	1 332	36	95,8
Київська (вкл. Київ)	25	559	23	29	12	4068	74,1	140,7
Кіровоградська	21	293	12	26	2	1 251	52	50,9
Кримська	15	231	15	54	10	2 183	67	80,9
Львівська	20	487	39	36	5	2584	53	118,5
Миколаївська	19	216	7	20	4	1 242	60	50,5
Одеська	26	349	17	29	8	2 544	62	76,4
Полтавська	25	375	15	21	51	741	50	60,5
Рівненська	15	306	9	18	—	1 121	36	55,8
Сумська	18	341	15	20	2	1463	53	61,5
Тернопільська	16	423	16	14	—	1163	31	84,3
Харківська	25	327	16	62	9	3056	75	97,3
Херсонська	18	214	8	30	3	1164	58	40,8
Хмельницька	20	466	11	25	—	1558	36	75,6
Черкаська	20	412	15	19	2	1547	44	74,0
Чернівецька	10	204	10	9	3	890	38	109,9
Чернігівська	22	460	15	31	2	1 502	44	47,1

[ред.] Література

• Феденко П. Україна після смерти Сталіна. - Мюнхен, 1956;
• Armstrong J. The Soviet Bureaucratic Elite: Case Study of the Ukrainian Apparatus. - Нью-Йорк, 1959;
• Зленко А. Державний устрій Української РСР. - К., 1959;
• Sullivant R.S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917-1957. - Нью-Йорк, 1962;
• Bilinsky Y. The Second Soviet Republic: The Ukraine after World War II. - Нью-Брансвік, 1964;
• Lewytzkuj В. Die Sowjetukraine 1944-1963. - Кельн - Берлін, 1964;
• Hаулко В. Етнічний склад Української РСР. - К., 1965;
• Українська Радянська Енциклопедія. Українська РСР, т. 17. - К., 1965;
• Україна в період розгорнутого будівництва комунізму, тт. 1-5. - К., 1967;
• Kolasky J. Education in Soviet Ukraine: A Study in Discrimination and Russification. - Торонто, 1968;
• Dzіuba I. Internationalism or Russification. - Лондон, 1968;
• Chornovil V. The Chornovil Papers. - Торонто, 1968;
• Mapинич А. Украина: общий обзор. - Москва, 1969;
• Українська інтеліґенція під судом КГБ (зб. Самвидаву). - Мюнхен, 1976;
• Шелест П. Україно наша Радянська. - К., 1970;
• Academy of Sciences Ukr. SSR. Soviet Ukraine. - K., 1970;
• Birth J. The Ukrainian Nationalist Movement in the USSR since 1956. - Лондон, 1971;
• Brovne M. (ed.). Ferment in the Ukraine. - Лондон, 1971;
• Savczuk K. „Ukraine: A Sovereign and Independent State: A Juridical Approach". The Ukrainian Quarterly, No. 3, 1973;
• Український Вісник, передрук чч. 1-2, З, 4, 6, 7-8. - Париж - Балтимор, 1971-1974;
• Роtісhnyj P. (ed.). Ukraine in the Seventies. - Обквіль, 1975;
• Конституция СССР, Конституции союзных республик. - Москва, 1978;
• Майстренко І. Історія Комуністичної Партії України. - Мюнхен, 1979;
• Сборник законов Української ССР, тт. 1-2ю - К.б 1980;
• Verba L., Yasen В. (ed.). The Human Rights Movement in Ukraine: Documents of the Helsinki Group, 1976-1980. - Балтімор - Вашінґтон - Торонто, 1980;
• Купчинський Р. (ред.). Погром в Україні 1972-1979 (Зошити Самвидаву). - Мюнхен, 1980.
• Енциклопедія українознавства

[ред.] Союз Радянських Соціалістичних Республік (CPCP)

• Російська РФСР (Москва)
• Українська РСР (Київ)
• Білоруська PCP (Мінськ)
• Литовська РСР (Вільнюс)
• Естонська РСР (Таллін)
• Грузинська РСР (Тбілісі)
• Вірменська РСР (Єреван)

A traduire en ukrainien

[ред.] Дивись також

• Україна
• Державні формації українців
• Голодомор в Україні 1932—1933
• Розстріляне відродження
• Сільське господарство УРСР 1950—75
• Торгівля УРСР
• Транспорт УРСР 1950-77

Радянська республіка	Столиця
Російська РФСР	Москва
Українська РСР	Київ
Білоруська PCP	Мінськ
Литовська РСР	Вільнюс
Естонська РСР	Таллін
Грузинська РСР	Тбілісі
Вірменська РСР	(Єреван)
	Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.