Норвезька мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Норвезька мова
Поширена в:	Норвегія.
Регіон:	Європа
Кількість носіїв:	4,8 млн.
Класифікація:	Індо-Європейська Германська Західно-германська (скандинавська) Західно-скандинавська Норвезька мова
Офіційний статус
Державна:	-
Офіційна:	Норвегія
Регулює:	Рада з питань норвезької мови
Коди мови
ISO 639-1	no, nb, nn
ISO 639-2	nor, nob, nno
SIL	nor, nob, nno

Норвезька мова (норв. norsk) — мова германської групи, індо-європейської сім’ї мов, на якій говорять у Норвегії.

Історично норвезька найбільш близька фарерській та ісландській мовам. Однак завдяки значному впливу данської мови і деякому впливу шведської, норвезька близька також і цим мовам.

Більш сучасна класифікація розміщує норвезьку разом з данською і шведською у групу материкових скандинавських мов, на відміну від острівних скандинавських мов.

Через деяку географічну ізоляцію окремих районів Норвегії існує значна розмаїтість у словниковому складі, граматиці і синтаксису серед діалектів норвезької. Протягом сторіч письмовою мовою Норвегії була датська.

Як установлено законодавством і урядовою політикою, зараз у країні є дві офіційні форми норвезької мови — букмол (bokmål, букв. «книжкова мова») і нюношк (nynorsk, букв. «нова норвезька»).

[ред.] Історія

Приблизно до IX ст. древні скандинави залишали по собі писемні згадки за допомогою рунічного алфавіту, старших рун, – але це був, так би мовити, псевдоалфавіт, адже руни передавали передусім магічне значення, а кожен символ ніс автономне змістове навантаження. У часи вікінгів скандинавські мови поступово диференціюються і виокремлюється давньонорвезька, яку на письмі починають передавати молодшими рунами.

Розвій писемності прийшов до Норвегії разом з християнством, досить пізно – в XI ст., коли було запозичене латинське письмо. Проте вже у XIV ст. Норвегію охопила епідемія чуми, яка залишила по собі повний занепад королівства (деякі історики говорять про втрату близько 2/3 населення), яке тепер підпало під владу Шведської, а згодом Датської Корони.

З тих пір Норвегія починає відлік своєї колоніальної історії під гнітом Данії. Як наслідок, аж до 1814 року данська мова домінувала у царині політичній, культурно-освітній, економічній. Функціональність норвезької мови було зведено до мінімуму. Читаючи данське письмо на норвезький манір, норвежці виробили своєрідний варіант дано-норвезької, який став асоціюватися з мовою норвезьких аристократичних освічених кіл, передусім столичних, хоч і був нічим іншим, як перекрученою чужою мовою. А в той час, як соціальні низи, периферія, спілкувалися сотнями діалектів, подекуди малозрозумілих центральним регіонам країни в силу географічної розрізненості Норвегії.

По здобутті часткової незалежності 1814 року Норвегія успадкувала цілком хаотичну мовну ситуацію: в столиці панувала дано-норвезька, освічена периферія вживала поряд з дано-норвезькою чимало діалектизмів, тоді як простий норвезький селянин взагалі не вмів писати й читати своєю мовою.

І мовознавці Норвегії розділилася на два табори: один із них очолив видатний педагог і мовознавець Кнуд Кнудсен (1812-1895), започаткувавши рух «норвегізації» дано-норвезької мови – модернізації правопису шляхом заміни ряду данських слів специфічними норвезькими, а також впровадження властиво норвезьких граматичних та фонетичних форм. Його ідеї підтримували й широко пропагували класики норвезької літератури – Ю.Лі, А.Х’єлланд, Г.Ібсен, Б.Бйорнсон.

Цілком іншу ідею запропонував Івар Осен. Він вірив у те, що кожна нація має право на власну мову й власну писемність. У 40-х роках XVIII століття він об’їхав практично усі регіони Норвегії, вивчив більшість діалектів, розробив на їх основі (а головно спираючись на західно- норвезький діалект, яким спілкується другий за чисельністю населення регіон Норвегії після південно-східного – ареалу навколо Осло) нову літературну мову, landsmål (буквально «сільська мова»). Дано-норвезьку відповідно охрестили riksmål («державна мова», «мова королівства»). Однак фактично ляндсмол зі своїм істинно норвезьким правописом (фонетичним) безпосередньо не співвідносився із жодним діалектом, оскільки був синтезом більше ніж ста норвезьких діалектів, а тому йому відразу приклеїли ярлик штучності, вигадки, навіть авантюри. І хоча цей варіант літературної норвезької є набагато ближчим до давньонорвезької мови, аніж дано-норвезький, “освічені кола” чи не одностайно опротестували право ляндсмолу на існування, закидаючи йому присмак провінційності й простакуватості. Тож глибока дослідницька розвідка Осена могла залишитися в історії просто експериментом, якби ляндсмол не підхопили письменники. А.Віньє одним із перших обрав саме цей варіант літературної норвезької мови. Він вірив у витіснення ріксмолу ляндсмолом, переконуючи у цьому в своїх чисельних статтях. Тоді як видатний прозаїк та драматург Б.Бйорнсон не визнавав за ляндсмолом права використання на державному рівні.

Наприкінці XIX ст. мовне питання, окрім національного, набирає ще й соціального забарвлення. З ляндсмолом асоціювала себе передусім сільська периферія та соціальні низи у містах, а ріксмол був символом елітарних кіл найбільших міст.

Консервативна партія 1884 року на виборах до Стуртинґу поступилася лібералам. Як наслідок, 1885 року ляндсмол отримує статус другої державної мови в Норвегії. Відповідно до закону 1885 року в школах діти могли вибирати, яким варіантом мови навчатися, тоді як читати мусили вміти обома. Зважаючи на чималі розбіжності у правописі текстів, у свідомість норвежців поступово закладалася певна анархія правописних норм.

Така мовна ситуація хвилювала державних мужів перспективою низького рівня грамотності нації. У 1907 і 1917 роках Стуртинґ провів дві послідовних правописних реформи на зближення обох мовних варіантів, вводячи подвійні форми вживання, написання та відмінювання слів.

А в цей час в інтелектуальних колах, навпаки, визрівала суперечка навколо правописних варіантів норвезької літературної мови. Чи не до особистого рівня доходила вона поміж Нобелівським лауреатом К.Гамсуном та А.Ґарборґом, які від теплих дружніх стосунків перейшли до взаємних уїдливих зауважень власне в контексті мовної суперечки. Обоє з початку своєї літературної діяльності орієнтувалися на «норвегізацію» літературної мови, пліч-о-пліч витримуючи нападки консервативної старої гвардії, апологетів «чистого ріксмолу». Проте з часом погляди А.Ґарборґа еволюціонували у бік радикальних мовних реформ, і він починає писати винятково ляндсмолом, тоді як Гамсун поступово ставав його ідейним опонентом. 1918 року К.Гамсун гостро розкритикував реформи радикалізації ріксмолу.

Відповіддю на статтю Гамсуна став лист Ґарборґа до редакції газети. Коротенька цитата задля ілюстрації гостроти суперечки: «Він [Гамсун] хоче возсідати як божество на своєму норвезько-данському культурному престолі: бо ж провінційна данська – це не просто мова, це абсолютна мова, мова Кнута Гамсуна… Суть же в тому, що норвезька мова впустила глибші корені у норвезьку землицю, аніж Гамсун бажає визнавати…»

Держава і далі вела боротьбу за рівноправність та зближення обох варіантів. 1929 року Стуртинґ перейменував ляндсмол на «нюношк» (новонорвезька), а ріксмол на «букмол», стираючи у такий спосіб всі образливі відтінки з самих понять. Орфографічна реформа 1938 року скоротила кількість подвійних форм у букмолі та новонорвезькій, перенісши їх частину у ранг «побічних» форм (т. зв. форм у дужках), маючи на меті скерувати розвиток обох мовних норм до єдиної – у далекому майбутньому.

До завершення ХХ століття в результаті цілої низки державних ініціатив букмол та нюношк частково наблизилися одна до одної, проте так і не втратили свого самостійного значення, зберігши самобутній колорит.

Неофіційна, але широко використовувана письмова форма riksmål («державна мова»), вважається більш консервативною, ніж букмол, а неофіційна høgnorsk («висока норвезька») — більш консервативною, ніж нюношк. Букмол і riksmål частіше використовуються в міських і приміських місцевостях, а нюношк — у сільській, зокрема в Західній Норвегії. Державне радіо і телебачення в країні як на букмолі, так і на нюношку. Від усіх державних установ вимагається підтримка обох мов.

Близько 82% норвезьких школярів навчаються на букмолі, а 18% – послідовно обирають нюношк. І цей відсоток упродовж останніх 50 років є переконливо сталим. Одні періодичні видання друкуються винятково чистим букмолом, інші новонорвезькою, а ще інші дозволяють собі плутанину букмолу, нюношку та діалектизмів.

Крім того, в апологетів новонорвезької, як у кожної меншості, виросло болюче почуття образи. Спроба стерти їхню ідентичність викликає у них моральний спротив, що вже глибоко вкоренився у генотипі норвежця – прихильника нюношку. Разом з тим, останнім часом нюношк використовується як аргумент боротьби з напливом емігрантів, котрі не бажають вчити обидві норми літературної мови.

На сторожі недоторканості обох літературних норм стоять письменники та культурні діячі з обох сторін. Співвідношення друкованої продукції на сьогодні 90:10 на користь букмолу. Кожна з літератур має свої тенденції і напрямки розвитку, свої періоди розквіту та занепаду. На зламі XX-XXI ст. новонорвезьку літературу нанесла на карту світу слава театру абсурду Йона Фоссе, якого західні критики охрестили спадкоємцем Ібсена. Окрім того, кожна література є надзвичайно своєрідною, і це перевага існування фактичної двомовності.

Відповідно норвезька вікіпедія існує також у двох варіантах - на букмолі та новонорвезькій.

[ред.] Приклад

«Заповіт» Т.Г. Шевченка 
норвезькою мовою:
(переклад Сергія Халіпова)

TESTAMENTET

Når jeg forlater denne verden
Gjør en grav og legg meg
På en slette vid og veldig
I mitt land Ukrajna,
Slik at jeg fjellkjeder, høye,
Daler og vindmøller,
Kan tydelig se og høre
Hvordan Dnjepr brøler.
Når mot Svartehavet flyter
Fiendenes kropper
Fra Ukrajna… dør jeg.
Daler, stepper, høyder
Alt forlater jeg og farer
Opp til Gud allmektig
Be til Gud, folk, men inntil da
Kjenner ingen Gud jeg.
Så begrav meg og gjør opprør,
Lenkerne riv sønder
Drep nå fiendene deres
Og bli frie bønder.
Når det blir en ny familie
Hvor alle fri kan være
Håper jeg at man meg skjenker
Milde ord og kjære.

(Джерело: Т.Г.Шевченко, 
Заповіт мовами народів світу, 
К., «Наукова думка», 1989)