Австро-Угорщина
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 |
Цій статті слід надати енциклопедичного стилю, і, при потребі, відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це! |
|
Австро-Угорщина |
|||||||||
|
|
|||||||||
|
|
|||||||||
|
|||||||||
|
Державна релігія |
|||||||||
|
Столиця |
Відень |
||||||||
|
Глава держави |
|||||||||
|
680,887 км² (1907) |
|||||||||
|
48,592,000 (1907) |
|||||||||
|
Рейнський гульден; |
|||||||||
|
Volkshymne(Народний гімн) |
|||||||||
|
Період існування |
|||||||||
Австро-Угорщина — 1867–1918 — держава, що утворилася внаслідок укладення компромісної угоди між двома частинами Австрійської імперії — Австрією та Угорщиною (т. зв. австро-угорський компроміс) — 1867.
Територія Австро-Угорської імперії становила 676 545 кв. км.
Населення — бл. 50,5 млн. чол. (1908).
Розпалась в 1918 після завершення Першої світової війни.
Правили лише два королі-імператори: Франц Йосиф I 1867–1916 і Карл 1916–1918.
[ред.] Історія
У серед. ХІХ ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої економічної та політичної кризи. Протиріччя між окремими частинами імперії, особливо між Австрією та Угорщиною, які стали особливо відчутні під час революційних подій 1848–1849 та після поразки Відня в австро-прусській війні 1866, становили реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав. 21.12.1867 імператор Франц Йосиф I (1848–1916) затвердив австро-угорську угоду і Конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія і складалася з двох частин, розділених р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина й Буковина. Угорщина (т. зв. землі корони Св. Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словенію, Трансільванію, Закарпатську Україну. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм. В Австрії було запроваджено нову конституцію. На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Згідно з положеннями нової австрійської конституції рейхсрат — двопалатний парламент — складався з Палати панів і Палати депутатів (всього 525 депутатів). До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит Андрей Шептицький та письменник В.Стефаник.
Палата Депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом та куріальною системою. 1873 було запроваджено прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Внаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, 1882 значно зросла кількість виборців, однак уряд відмовився запровадити загальне виборче право. Чергова виборча реформа 1896 встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права (посилала в парламент 72 депутати). 1907 було запроваджено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське і міністерство фінансів. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 квота встановлювалася у 70 % для Австрії і 30 % — для Угорщини. Австро-угорська угода 1867 не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були, насамперед, Чехія і Хорватія. З останньою 1868, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час послабила протиріччя. Однак із Чехією домовитися не вдалося. Її представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання Чехії, Моравії та Сілезії (т. зв. землям корони Св. Вацлава) прав, аналогічних угорським. Внаслідок тривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський і німецький та ін.), однак повністю вирішити всі протиріччя не вдалося.
Політичне становище українського населення в Австро-Угорській імперії, яке 1910 складало 8 % загальної кількості мешканців імперії та проживало на території Галичини, Буковини й Закарпаття, було дуже важке. На Закарпатті існування українців взагалі не визнавалося угорськими властями. 1868 сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове т-во ім. Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румун, боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.
Зовнішня політика Австро-Угорської імперії після поразок у війнах з Німеччиною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. 1878 австро-угорські війська окупували Боснію і Герцеговину. Анексія окупованих територій 5.10.1908 призвела до загострення відносин Австро-Угорської імперії з Росією, результатом чого стало укладення таємної угоди з Німеччиною (7.10.1879). 1882 до цього договору приєдналася Італія, завершивши, таким чином, створення воєнно-політичного блоку — Троїстого Союзу, спрямованого проти Франції та Росії.
28.6.1914 у Сараєво було вбито спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда, що стало приводом для початку Першої світової війни 1914–1918. 28.7.1914 Австро-Угорська імперія оголосила війну Сербії, а 6.8.1914 — Росії. Війна Австро-Угорської імперії проти країн Антанти 1914–1918 в союзі з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною завершилася крахом імперії. У жовтні-листопаді 1918 на її землях утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія), Західноукраїнська Народна Республіка. Частина колишніх територій Австро-Угорської імперії відійшла до Італії, Румунії та Польщі.
