Скоропис-Йолтуховський Олександр Філаретович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ця стаття в процесі редагування. Будь ласка, не редагуйте та не змінюйте її, оскільки Ваші зміни можуть бути втрачені.

Олекса́ндр Філаре́тович Скоро́пис-Йолтухо́вський (1880 - 1950) - відомий український громадський, політичний та державний діяч, публіцист, автор розвідок на економічні і політичні теми. У роки Першої світової війни - провідний діяч Союзу Визволення України, за часів УНР - губернський комісар, а за Української Держави - губернський староста Холмщини та Підляшшя. В еміґрації - один із засновників, ідеологів та провідних діячів гетьманського руху, співзасновник та член кураторії Українського наукового інституту в Берліні. Приклав чимало зусиль для становлення, розвитку та поглиблення українсько-німецьких відносин.

Зміст

1 Ранні роки
- 1.1 Переосмислення політичних поглядів
2 Перша світова війна
3 Доба визвольних змагань
4 Чільний діяч гетьманського руху
5 Участь у інших організаціях та останні роки життя
6 Твори
7 Джерела інформації

[ред.] Ранні роки

Олександр Скоропис-Йолтуховський народився у 1880 році, був родом зі східного Поділля і належав до того нечисельного ґрона діячів українських визвольних змагань, які знайшли в собі сили відмовитися від вузькопартійної заангажованості та присвятили себе Україні. Його переходу на консервативні позиції у 1920 році передувала актисна діяльність у складі кількох політичних та громадських організацій лівого спрямування. Зокрема, у 1902-1905 рр. він був членом української студентської громади у Києві та Революційної Української Партії, а у 1903 році, у зв'язку із переслідуваннями поліції, змушений був виїхати за кордон.

Перебуваючи у Львові, О. Скоропис-Йолтуховський (псевдонім - Вишнівський) брав активну участь у роботі "Закордонного комітету" РУП, займався організацією видання та транспортування нелегальної літератури у Велику Україну. Наприкінці 1904 року він, разом з М. Меленевським, очолив групу членів РУП, які виступали проти політичної автономії України, заперечуючи самостійницькі гасла в українському соціал-демократичному русі. Обстоювання ними ідеї об’єднання з російською соціал-демократією призвело до розколу РУП у січні 1905 року, після чого Скоропис-Йолтуховський виступив одним із засновників та керівників Української соціал-демократичної "Спілки", яка входила до складу РСДРП на федеративних засадах. Тодішні свої погляди він обґрунтував у праці "Україна на переломі", що вийшла друком того ж року. Був репресований царською владою за участь у несанкціонованих виборах до ІІ-ї Державної думи. У 1907 році його було ув’язнено без суду на багатомісячний термін в одиночній камері, після чого він в адміністративному порядку був засланий до Сибіру, але зумів звідти втекти і з 1908 року перебував в Австрії.

[ред.] Переосмислення політичних поглядів

Опинившись на еміґрації, Олександр Скоропис-Йолтуховський пройшов складний шлях переосмислення своїх політичних позицій в українському національно-визвольному русі. Його короткочасне перебування на каторзі за участь у революційних подіях, втеча з неї, багатолітні поневіряння за кордоном призвели до радикалізації його політичних поглядів. І якщо тривалий час Скоропис-Йолтуховський сповідував "автономістські" погляди, то вже у 1913 році він публікує роботу "Значення самостійності України для європейської рівноваги", тобто виразно еволюціонує у бік самостійництва.

[ред.] Перша світова війна

Перша світова війна застала Олександра Скорописа-Йолтуховського у Лозанні (Швейцарія), де він перебував на становищі політичного еміґранта. На його думку, військове зіткнення держав Четверного союзу з Антантою, на боці якої виступила й Росія, витворювало для України цілком нові політичні можливості для активізації боротьби за відновленя української державності, даючи можливість привернути до цього питання увагу широких кіл європейської громадськості та тісно пов’язати його з міжнародною політикою. Передовсім він розраховував на те, що війна "розкриє очі німецькій дипльоматії на колосальне значіння для Німеччини української проблеми, коли поставити її у весь зріст...", але спочатку Скоропис-Йолтуховський зробив ставку на Австро-Угорщину.

Намагаючись привернути увагу австрійських урядовців до української проблеми, він зумів домогтися зустрічі з австрійським консулом Е. Урбасом та переконати останнього в думці, що "...для придбання симпатій широких верств українського народу мусить Австрія в корінь змінити свою політику щодо України", але за умови проведення "очікуваної нетерпляче аграрної реформи" або, принаймні, усунення "перешкод при самостійному проведені цього діла". Зі свого боку Е. Урбас визнав, що Австро-Угорщина має визначитися з політичним устроєм українських земель, окупованих її армією. Така позиція консула Урбаса давала Олександру Скоропису-Йолтуховському підстави сподіватися, що досвідчена в українській справі Австро-Угорщина зійде "зі своєї байдужою до нас, Українців, позиції, - а наше діло використати це для світової пропаганди української справи, добившись признання офіціяльними чинниками міжнароднього значіння українського самостійницького руху".

[ред.] Участь в СВУ

Скоропис-Йолтуховський був переконаний, що поразка Російської імперії створить реальний шанс для національного самовизначення України та повної її самореалізації у недалекому майбутньому. На цьому грунті стало можливим його зближення з діячами "Союзу Визволеня України" (СВУ). В силу того, що СВУ творився як "безпартійна політична організація російських українців... для пропаганди ідеї самостійности України" і в ньому об'єдналися люди різних політичних переконань, О. Скоропис-Йолтуховський уважав за доцільне увійти до його складу. Вже 9 серпня 1914 року він приєднався до СВУ (у Львові), а 25 серпня за дорученням його проводу разом з М. Меленевським відбув до австрійської столиці для заснування віденської групи Союзу. Ця ініціатива СВУ була обумоволена наближеням царських військ до Львова та реальною небезпекою його захоплення росіянами, а відтак необхідністю евакуації Союзу.

[ред.] Конфлікт з Донцовим

Попри те, що Скоропис-Йолтуховський не належав до ініціаторів створення Союзу, він вже у вересні 1914 року був кооптований до президії (централі) СВУ. Це, однак, викликало посилення напруження між провідними членами Союзу, що було обумовлено суттєвими розбіжностями у їх поглядах щодо тактики діяльності та порядку фінансової звітності. Невдовзі перший голова СВУ Дмитро Донцов вийшов з Союзу, мотивуючи це тим, що "Скоропис з Меленевським хотіли забезпечити собі неподільний вплив в Союзі", встановивши контакт з австрійськими урядовими чинниками, й перетворити СВУ у своєрідну австро-німецьку допоміжну організацію.

Згодом вимоги Донцова щодо ревізії діяльності окремих членів президії СВУ (насамперед – М. Залізняка) виявились досить доречними. Президія зважила на цю критику і виключила Залізняка зі складу СВУ як такого, що скомпрометував себе зв'язками з військовими установами Австрії, та одночасно заявила, що Дмитро Донцов усунений нею від керівництва Союзом як нездатний до організованої політичної роботи. Пізніше Олександр Скоропис-Йолтуховський пояснював "усунення" Донцова з СВУ тим, що останній "нетактовно поводився" по відношенню до деяких членів Союзу (насамперед – до нього та М. Меленевського), а на зборах у Відні не погодився на переобрання Президії СВУ. Коли ж збори відкинули таке домагання Донцова, він залишив організацію. Відтоді Скоропис-Йолтуховський отримав можливість впливати на прийняття всіх рішень, що торкалися діяльності СВУ, і фактично посів одне з центральних місць в президії.

[ред.] «Німецький агент»

У пошуках коштів, потрібних для діяльності Союзу, президія, значною мірою за наполяганням Скорописа-Йолтуховського, прийняла рішення взяти "державну позику у союзників" (тобто – у Австрії і Німеччини), яку, на їх думку, мала повернути майбутня Українська держава. З цього приводу О. Скоропис-Йолтуховський зазначав:

"Ми не пристали на те, що це безповоротня субсидія, а ц[ісарсько] к[оролівське] Міністерство закордонних справ не признало цієї суми боргом державним, і рішено справу компромісно: що ми беремо ці гроші на працю СВУ без точного означення на письмі на яких умовах, а усно застерігаємо собі право повернути ці гроші, як тільки зможемо; тобто на нашу особисту відповідальність".

Відсутність прозорості в порядку фінансування організації призвела до витворення досить відчутної опозиції СВУ з боку значної кількості як еміґрантів-наддніпрянців, так і галичан, а пізніше сформувала Скоропису-Йолтуховському стійкий імідж "германського агента".

Проте сподівання Олександра Скорописа-Йолтуховського щодо можливості української політичної еміґрації спертися на Центральні держави в боротьбі за самостійну українську державу у 1914 році не мали достатньо вагомих підстав. Збагнувши це, він змушений був констатувати:

"Більшість представників, як Німеччини, так і Австрії... уважали тоді нашу справу абсолютно несерйозною утопією; деякі з них, які черпали свої відомості з московських і польських джерел, представляли нас просто політичними авантюристами. Звідси бажання офіціяльних німецьких та австрійських кругів використати нас за гроші для звичаєвої шпигівської чи бунтівничої праці в запіллі московської армії. Прийняття нас, російських Українців, старих ворогів єдиної царської Росії, які вступили в рішаючий момент на боротьбу з одвічним ворогом нашої самостійности поруч з центральними державами, тимчасово ворожими Росії, як своїх рівновартих союзників, - вони не могли, бо у них не було віри в саме існування нашого народу".

[ред.] Співпраця з Австрією

Усвідомлення цього факту, однак, не змусило Олександра Скорописа-Йолтуховського відмовитися від політичної діяльності національно-державницького змісту. Він намагається заручитися підтримкою парламентського представництва галичан, і зокрема голови Головної Української Ради Костя Левицького, проте досягає протилежного результату. Під тиском Президії ГУР австрійський уряд навіть запропонував СВУ перенести свій осідок з Відня до Константинополя. Такі дії ГУР спонукали О. Скорописа-Йолтуховського вдатися до використання всіх своїх зв'язків в урядових структурах Центральних держав, маючи на меті запобігти перенесенню керівного осередку СВУ поза межі автрійської монархії. В одному з меморандумів проводу Союзу до МЗС Австро-Угорщини зазначалося, що цей крок мав би "фатальні наслідки для українських симпатій в малосвідомих українських верствах до Австрії, яка досі толєрувала український рух, признавала нашу національну самостійність".

Зрештою, Скоропису-Йолтуховському спільно з іншими членами президії вдалося на короткий час переконати австрійські урядові чинники у недоцільності видалення осідку з Відня. Але вже на початку 1915 року тиск на СВУ поновився знову, причому австрійська влада погоджувалася не вживати обмежувальних заходів щодо СВУ за умови виконання ним вимог військово-політичного характеру. З огляду на їх неприйнятність Союз відповів рішучою відмовою. Попри таку непоступливість, президія СВУ і надалі залишалася у Відні, хоча й "мрії про провідну історичну ролю Австрії у відродженню самостійності Української Держави довелося СВУ здати в архів". На думку О. Скорописа-Йолтуховського, Міністерство закордонних справ Австро-Угорщини, внаслідок відсутності у ньому дійсних знавців української справи, було не в змозі "піднятися до високого дійсно історичного погляду на будуччину Сходу, а в будуччині тій розглянути ясним оком великого політика майбутню ролю України".

[ред.] Співпраця з Німеччиною

Полонені вояки російської армії

Натомість все більше вимальовувались перспективи співпраці СВУ з німецьким урядом, але ця співпраця мала дещо відмінний характер – "першим і головним завданням тут було налагодження національної культурно-просвітної праці серед полонених Українців, а вже потім політична репрезентація ідеї суверенности України і агітація в цім напрямі серед німецького громадянства". Це сталося значною мірою завдяки наполегливим заходам О. Скорописа-Йолтуховського, який був переконаний у конечній необхідності налагодження СВУ "безпосередніх зносин з Берліном". Проте широко розпочати діяльність в межах Німеччини Союзу вдалось лише завдяки сприяню з боку керівництва німецького "Товариства внутрішньої колонізації" – Фрідріха фон Шверіна та Еріха Койна, які, познайомившись з загальними напрямками роботи Союзу, погодились фінансувати його діяльність. На їх думку, "національне освідомлення українського народу і його висвобождення з-під московського ярма, було актом справедливости і поступу в історії визволення народів, а разом з тим, це була би велика, політична користь для Німеччини. Без України не могла би Росія ніколи стати небезпечним сусідом для Німеччини”.

Вже у кінці квітня 1915 року у Берліні було засновано окреме представництво Союзу на чолі з членом Президії СВУ Олександром Скорописом-Йолтуховським і секретарем В. Козловським. За короткий час Скоропису-Йолтуховському вдалося зацікавити українськими справами вливових німецьких політиків і частину генералітету. Свідченням цього стало, зокрема, заснування в листопаді 1915 року у Мюнхені (з філією в Берліні) німецького товариства сприяння українським визвольним змаганням "Вільна Україна", членом якого міг стати кожний повнолітній громадянин Німеччини. Метою товариства було ознайомлення німецького суспільства з українською історією, культурними надбаннями, політичною боротьбою українського народу й господарським значенням України для Німеччини. 23 лютого 1916 року у Мюнхені були проведені збори членів товариства, на яких з доповіддю виступив Скоропис-Йолтуховський. Доповідь пізніше лягла в основу окремих його політичних праць.

[ред.] Підтримка військовополонених

Забезпечивши собі фінансову та моральну підтримку німецьких військово-політичних кіл, СВУ отримав можливість активізувати свою діяльність серед полонених українців зі складу царської армії на теренах Німеччини. Олександр Скоропис-Йолтуховський брав найактивнішу участь у виокремленні українців з маси полонених інших національностей та доклав величезних зусиль до створення таборів полонених українців у Німеччині та Австро-Угорщині.

[ред.] Повернення в Україну

Вояк української дивізії Синьожупанників

Прибувши на початку 1918 року до України, Олександр Скоропис-Йолтуховський активно включився у громадське життя. Слід відзначити, що у цей час значна частина українського громадянства під впливом російської преси продовжувала звинувачувати його у державній зраді на тій підставі, що він в часі війни послідовно виступав проти Росії, і при цьому спирався на допомогу Центральних держав. Тому Скоропис-Йолтуховський був змушений витратити багато часу на ходіння "від Голови Центральної Ради до Голови Кабінету та міністра судівництва, добиваючись слідства про свою діяльність в Германії по організації українських полонених... і він хотів, щоб український уряд упевнився в тім, що та його діяльність не тільки не була ганебною, а навпаки, корисною для Української Держави".

[ред.] Доба визвольних змагань

Зрештою, принаймні на урядовому рівні, Олександр Скоропис-Йолтуховський домігся певної сатисфакції – невдовзі (наприкінці січня 1918 року) його було призначено уповноваженим Центральної Ради по формуванню українських військових частин з числа полнених українців на теренах Центральних держав. З наближенням більшовицьких військ до Києва керівництво УЦР відрядило його для переговорів з німецьким командуванням з метою організації негайного перевезення новосформованих українських відділів до столиці. Виконуючи це доручення, О. Скоропис-Йолтуховський з великими труднощами "вибрався з Києва пішки через Святошин до першої станції, з якої можна було їхати залізницею на Ковель". На цій посаді багато зробив для організації українських дивізій Синьожупанників та Сірожупанників, але забезпечити надання військової допомоги УЦР для протидії більшовицькому наступу у лютому 1918 року Скоропис-Йолтуховський об'єктивно не мав жодної можливості

Українська дивізія Сірожупанників, сформована Скорописом-Йолтуховським

[ред.] Холмський губернський комісар

Віддаючи належне його конструктивним державотворчим зусиллям та прислухавшись до пропозиції голови Холмського губернського комітету О. Василенка, уряд УНР 1-го березня 1918 року призначає О. Скорописа-Йолтуховського губернським комісаром УНР в Холмщині. Місцевий український часопис "Рідне слово" відгукнувся на це наступним чином:

"Українське правительство, іменуючи п. Скорописа-Йолтуховського комісаром нашого краю мало на увазі дотеперешні його заслуги для Української справи взагалі, а зосібно для нашого краю, зі становищем якого він якнайкраще ознайомлений".

Приступивши до виконання своїх посадових обовязків, Олександр Скоропис-Йолтуховський був змушений щоденно полагоджувати величезну кількість справ – надавати допомогу мешканцям зруйнованих сіл, відновлювати роботу українських шкіл та церков, нарешті – на вирішення своїх проблем чекали тисячі виселенців по обидва боки фронту, які будь-що хотіли повернутися до власних домівок. На жаль, губернський комісар мав обмежені можливості впливу на вирішення проблем мешканців краю, бо практично вся повнота влади належала німецькій та австрійській окупаційним адміністраціям. Єдине, в чому вони надавали певну свободу дій для губернського комісара, була культурно-просвітня праця.

За таких умов, на думку редколегії часопису "Рідне Слово", можна було лише сподіватися, що "в короткім часі круг ділання українського краєвого комісара пошириться і він зможе розвинути всі свої сили на користь нашого краю". А поки Олександр Скоропис-Йолтуховський найбільшу свою увагу приділяв розвитку українського шкільництва, дбав про працевлаштування вчителів тих шкіл, які в силу різних причин позбувалися роботи. Так, зокрема, після ліквідації школи в с. Головні Старовижської округи він перевів тамтешніх вчителів на утримання міністерства освіти УНР (а пізніше – Української Держави), чим забезпечив їм можливість продовжити освітянську діяльність.

[ред.] Таємні переговори з німцями

Після звільнення від більшовицьких військ Києва О. Скоропис-Йолтуховський деякий час залишається в столиці, бо саме тоді тривали його активні консультації з німецькою окупаційною владою в Україні (йому пропонували стати диктатором (Гетьманом), який мав би обійняти всю повноту влади в країні). Такі настрої, як відомо, були обумовлені тим, що УЦР у цей час практично втратила будь-які важелі впливу на перебіг суспільно-політичних процесів в УНР, а відтак не могла ефективно виконувати свої зобовязання перед Центральними державами.

Проте Олександр Скоропис-Йолтуховський відразу від самого початку відмовився від цієї пропозиції, бо через свою репутацію "германського агента" він ясно розумів, що його у цій якості не сприйматиме значна частина українського громадянства. На думку Скорописа-Йолтуховського, людиною, яка могла би сформувати та очолити новий консервативний український уряд, міг би бути Євген Чикаленко. Зрештою, під його впливом останній врешті-решт дав свою попередню згоду стати главою уряду, але за умови, що він як майбутній прем'єр матиме "діло лише з германцями, а австріяки повинні вибиратися з України".

Вочевидь, ця умова була неприйнятною ані для німецької, ані для австрійської сторін, що обумовило продовження переговорного процесу представників окупаційної влади з іншими українськими політиками. Ця активність німців не пройшла повз уваги керівництва УЦР та тодішнього прем'єр-міністра УНР Всеволода Голубовича. Останній, прагнучи переконати окупаційну владу в своїй готовності до проведення поміркованого урядового курсу, запропонував кільком українським політичним діячам консервативно-ліберального спрямування (у тому числі Євгенові Чикаленку, Володимиру Леонтовичу, Дмитрові Дорошенку) посісти відповідальні міністерські посади в уряді (аналогічна пропозиція – очолити Міністерство закордонних справ УНР – надійшла й Олександру Скоропису-Йолтуховському). Проте всі вони в силу різних причин відмовилися їх прийняти.

Перебуваючи у Києві (до моменту свого від'їзду до Холмщини та Підляшшя для виконання обов'язків губернського комісара), Скоропис-Йолтуховський всіляко сприяв налагодженню контактів між чільними представниками австро-німецьких та українських політичних та ділових кіл. Так, зокрема, за його рекомендацією державний секретар Німеччини Шмідт і відомий німецький економіст, голова Німецько-українського товариства професор Рорбах зустрілися з Євгеном Чикаленком і гуртом українських підприємців та обговорили широке коло політичних та економічних проблем.

[ред.] Повернення на Холмщину

За часів Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського О. Скоропис-Йолтуховський посів посаду губернського старости Холмщини та Підляшшя. Після оголошення Гетьманом грамоти про федерацію з Росією Олександр Скоропис-Йолтуховський надіслав телеграму міністру внутрішніх справ Української Держави, в якій повідомляв про своє небажання продовжувати службу на цій посаді через незгоду з новим політичним курсом гетьманського уряду та просив підшукати йому заміну. Водночас Скоропис-Йолтуховський погоджувався залишатися на своєму посту до приїзду нового старости. "Тимчасово виконуючим обовязки" він залишався недовго – вже через кілька днів його було арештовано польською владою у Бересті.

[ред.] Чільний діяч гетьманського руху

Після свого звільнення з-під варти на початку 1920 року Скоропис-Йолтуховський перебував спочатку в Австрії (пізніше він переїхав до Берліну), де швидко знайшов однодумців – В'ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, Сергія Шемета, які й утворили ініціативну групу Українського союзу хліборобів-державників. У тому ж році спільними зусиллями цих діячів було видано перше число свого органу – неперіодичного видання "Хліборобська Україна", яке стало рупором гетьманського руху в еміґрації. У 1921 році на шпальтах цього видання були, зокрема, опубліковані спомини О. Скорописа-Йолтуховського, в яких він намагався окреслити здобутки Союзу Визволеня України в справі політичного освідомлення та національно-патріотичного виховання полонених вояків-українців у таборах Німеччини та Австро-Угорщини.

[ред.] Створення УСХД

29 грудня 1920 року Олександр Скоропис-Йолтуховський був присутній на зборах ініціативної групи, під час яких приймається рішення про офіційне створення Українського союзу хліборобів-державників (УСХД) – організації, яка визначила метою своєї діяльності відновлення незалежної суверенної української держави у формі трудової монархії на чолі з дідичним гетьманом, визнаним усіма класами. Скоропис-Йолтуховський активно працював над виробленням програмових документів УСХД – Статуту і Регламенту. Тоді ж він увійшов до складу керівного осередку організації – Ради Присяжних та Центральної Управи, а його підпис присутній під усіма першими закликами УСХД та запрошеннями до вступу в організацію. Зокрема, його підпис стоїть під одним з перших документів організації – угоді Гетьмана Павла Скоропадського з УСХД (Берлін, 8 травня 1920 року), в якому обгрунтовується доцільність встановлення монархічної влади в Україні, а також під "Листом Українського Союзу Хліборобів-Державників до старшин і козаків Української Армії", в якому в популярній формі викладалися програмові засади діяльності організації.

[ред.] Життя у Берліні

У першій половині 1920-х рр. О. Скоропис-Йолтуховський разом із Сергієм Шеметом провадили всю організаційну роботу гетьманського осередку в Берліні, отримуючи відповідні вказівки В'ячеслава Липинського. Звертаючись до Скорописа-Йолтуховського, голова УСХД у своєму листі (від 12 грудня 1922 року) закликав його до планомірної діяльності із творення тривкої суспільно-організаційної сили, яку можна виробити на основі відповідальної політичної думки. Неодноразово Липинський звертався до Скорописа-Йолтуховського і з довірочними листами – особливо тоді, коли через хворобу почав погіршуватися його фізичний стан. Так, зокрема, у своєму листі від 18 липня 1925 року він писав Скорописові-Йолтуховському наступне: "Я тепер від хвороби і перемучення став писати так, що дуже трудно мене читати" і перепрошував останнього за те, що він часом змушений диктувати свої листи для їх запису в машинописному вигляді. Усвідомлюючи, що в міру загострення хвороби його реакція на деякі речі все більше ставала вибуховою і нервовою, В'ячеслав Липинський у своєму листі від 3 серпня 1929 року знову звертається до Скорописа-Йолтуховського з проханням не зважати на це: "Останніми часами довелося мені пережити стільки тяжких і прикрих речей, що нерви мої, навіть приголомшені лікарствами, не дають себе опанувати".

У цей час Скоропис-Йолтуховський заробляв собі на життя тим, що працював звичайним клерком у одному з німецьких банків. Це, звичайно, створювало можливості для більш-менш нормального його існування в Німеччині, проте було обмаль для гідного проживання сімї в цій країні тазабезпечення майбутнього сина Олександра. Проте попри всі труднощі еміґрантського життя, Олександр Скоропис-Йолтуховський не вагаючись взяв діяльну участь у практичній реалізації ще одного проекту гетьманців. Коли у 1926 році з ініативи Павла Скоропадського у Берліні було засновано Український Науковий Інститут (УНІ), Скоропис-Йолтуховський прийняв пропозицію Гетьмана стати заступником куратора УНІ генерала В. Ґренера. Маючи багатий досвід спілкування з низкою чільних німецьких політиків, Скоропис-Йолтуховський був в стані забезпечити реалізацію основного завдання УНІ - поширення відомостей про Україну, дослідження взаємин України з західними країнами, зокрема, Німеччиною, і допомога українським студентам і науковцям в дослідницькій праці.

Також, наполегливо шукаючи можливості для поповнення коштів гетьманської організації, Олександр Скоропис-Йолтуховський разом з С. Томашівським та Павлом Скоропадським засновує комерційне видавниче товариство "Ратай".

[ред.] Розкол гетьманців

10 серпня 1927 року – після розформування Центральної управи Об'єднаних Українських Хліборобських Організацій – Олександр Скоропис-Йолтуховський увійшов до складу новосформованої Гетьманської управи, яка виступила її правонаступницею. У 1929 році в процесі конфлікту голови УСХД з Гетьманом О. Скоропис-Йолтуховський під впливом Сергія Шемета переходить в опозицію до В'ячеслава Липинського та Миколи Кочубея, причому протистояння набуває незворотного характеру. Скоропис-Йолтуховський беззастережно приймає бік Павла Скоропадського та бере активну участь у полеміці з Липинським. На початку травня 1930-го року він у числі інших чільних гетьманців (С. Шемета, Л. Сідлецького, Є. Томашівського, І. Лоського і А. Монтрезора) підписує відкритий лист до В'ячеслава Липинського, який було опубліковано в газеті "Діло". У жовтні 1930 року він разом з Й. Мельником, А. Монтрезором і Л. Сідлецьким готує та публікує відповідь на комунікат Липинського "Розкол серед гетьманців (Лист до Редакції)", який був також уміщений у газеті "Діло".

Ця та інші відповіді мали гостру полемічну форму та зміст, зокрема в одній з них (лист Скорописа-Йолтуховського – Мельника "від Гетьманської Управи") В'ячеславу Липинському пропонували "признати себе зламаним духовно і залишити всяку публічну діяльність", що надзвичайно прикро вразило голову присяжних УСХД. Олександр Скоропис-Йолтуховський вдався і до деяких інших некоректних кроків (зокрема, за словами Липинського, він заявив йому, що не читав і не має часу читати його "Листи до братів-хліборобів"), що очевидно було свідомою неправдою і говорилося у полемічному запалі. У відповідь Липинський закидав Скоропису-Йолтуховському відсутність "політичного такту і політичної чесності" та звинуватив останнього у "неморальності".

Прізвище Скорописа-Йолтуховського (як члена Ради присяжних УСХД) фігурує у цих документах на першому місці, що не є випадковим. Відтоді й до 1945 року він залишався одним з найближчих дорадників Гетьмана Павла Скоропадського, беззастережно обстоюючи ідею його верховенства в організованому гетьманському русі та взявши на себе тягар здійснення непопулярних кроків щодо колишніх політичних однодумців. Також Олександр Скоропис-Йолтуховський виступив одним з архітекторів нової гетьманської структури (після ліквідації Липинським УСХД), яка постала після проведення першого з'їзду гетьманців у липні 1930 року (СГД).

[ред.] Переговори з ОУН

Невпинне зростання впливів ОУН на початку 1930-х рр. змусило гетьманців переглянути своє ставлення до організованого українського націоналістичного руху. За дорученням Павла Скоропадського було вжито заходів для встановлення політичних контактів з ОУН і навіть проведені переговори між О. Батем і заступником Голови Проводу українських націоналістів (ПУН) Миколою Сціборським. Слід зауважити, що починаючи ці переговори, обидві сторони розуміли їх безперспективність через принципові розбіжності світоглядного характеру та відмінності у програмних постулатах цих політичних організацій.

Тим не менш, 28 липня 1930 року Олександр Скоропис-Йолтуховський звертається з розлогим листом до секретаря ПУН, в якому викладає погляди гетьманців на стосунки з ОУН. Він відзначає, що Гетьманська управа може погодитися на спільні дії з ОУН лише в контексті репрезентації української національної ідеї перед чужинцями на міжнародній арені. Водночас він наголошував на малоймовірності співдії двох сил через принципову розбіжність їх тактичних і стратегічних завдань. На його думку – відроджену Українську Державу мав неодмінно очолити Гетьман-Монарх з роду Скоропадських, на що, зрозуміло, не міг погодитися провід ОУН.

[ред.] Участь у інших організаціях та останні роки життя

У лютому 1921 року Олександр Скоропис-Йолтуховський (разом з прихильниками) засновує "Відділ Українського Червоного Хреста в Німеччині" та стає членом його управи. 8 березня відбувається реорганізація цього осередку у спеціальний "Відділ Українського Червоного Хреста для допомоги українським полоненим", який надавав різнорідну гуманітарну допомогу тим колишнім полоненим українцям, які до цього часу з різних причин продовжували перебувати на теренах Німеччини у статусі інтернованих.

Не уникав Скоропис-Йолтуховський брати участь у громадських форумах української еміґрації – у 1921 році він приєднався до віденського Всеукраїнського національного державного союзу, ставши його активним членом. Цей крок Скорописа-Йолтуховського був обумовлений його несприйняттям політики екзильного Державного центру УНР, і насамперед Голови Директорії та Головного Отамана Військ УНР Симона Петлюри. Позицію Скорописа-Йолтуховського може, до певної міри, прояснити його лист до Д. Олянчина від 14 травня 1921 року:

"Як знаєте може, належу до гуртка осіб, що поставили собі метою принаймні самих себе організувати, яко "кадр організаторів" хліборобського нашого класу. А Ви знаєте, що власне із-за неорганізованості нашого найчисельнішого й найздоровішого класу й переживаємо ми цю руїну, бо неорганізований хлібороб йшов на ласу приманку всякої соціалістичної демагогії, якою лише руйнувати можна".

Загалом, протягом 1930-х рр. Олександр Скоропис-Йолтуховський продовжував провадити активну громадську та наукову діяльність та залишався на керівних посадах в гетьманському русі (як член президії Гетьманської ради) до 1945 року, коли був арештований радянською військовою контррозвідкою та вивезений до СРСР. Помер Скоропис-Йолтуховський у 1950 році на засланні у Темниківському таборі (Мордовія).